Агата Тушинська - Наречена Шульца

час вони не контактували. Мусили зустрічатися раніше — обидвоє знають одне про одного більше, ніж могли знати із самого лише листування. Та й працівниці бібліотеки бачили часом молодого невисокого брюнета, з яким шефиня закривалася в кабінеті. І він був таким схожим на когось… Згодом зрозуміли на кого.

Дозувала йому свої спільні з Бруно таємниці по шматочку. Роками. І тепер вже не завжди була привітною. Знала, що зустріла споріднену душу Шульца, шанувальника його творчості, майже одержимого своєю місією врятувати пам’ять про найкращого приятеля, з яким ніколи не познайомився. Й увічнення слідів усього, що він створив. Нишпорки, закоханого в кожен віднайдений чи бодай описаний малюнок, у кожен спогад про долю дрогобицького мрійника. Але свої таємниці все-таки пильно охороняла. Все розуміла — всі його труднощі, але… Тепер вона диктувала правила гри. Домовлялася. Не дотримувала слова. Зволікала. Замовкала. Відтак знову погоджувалася…

І навіть тоді, коли він усіма святими присягався, й не раз, що дотримає цієї першої, найважливішої умови будь-якої їхньої співпраці.

„Дуже прошу дотриматися основного правила — завжди пропускати, не називати мого імені та прізвища, окрім ініціалів, не розшифровувати їх у жодному коментарі”.

Тож вона відсутня в цій історії, не можна називати ні її прізвища, ні навіть згадувати імені. Не було й немає жодної Юзефи Шелінської. Жодної „нареченої Бруно Шульца”. Ініціал „Ю.” — це все, на що врешті погодилася. Спершу трохи протестував, але не наполягав. Адже вона, навіть тільки як „Ю.”, була для нього скарбом, важливішим за все, на що міг сподіватися, коли публікував своє оголошення.

Літери писала великі, розмашисті, куполоподібні. Сильним, рішучим рухом будувала на папері їхні шляхи. Ніби викидала із себе слова, речення, абзаци. Позбувалася їх упевнено й навідріз. Жодної слабкості. Є так, як є. А як було — намагатиметься описати.

Я відповіла йому, бо хотіла твоєї слави. Знаю, як сильно ти її прагнув. І знаю, як в останні десятиліття трактували те, що ти створив. І водночас знаю, що тебе треба захистити. Сховати від світу. Врешті — ти єдине, що в мене є. Усе, що маю. А він, той невгамовний поет з Варшави? А читачі?

Вони тебе хочуть. Нагло тебе хочуть. Їм недостатньо книжок і малюнків — вони хочуть правди. Так, ніби вона взагалі існує. Не будь-яка, тільки об'єктивна правда про мого Бруно. Чи можу я її засвідчити — навіть таку неповну, лише мою? Створити для них образ — може, такий, як усі хотіли б побачити? Маломістечкового мистця, ображеного долею? Чи кобольда, який під склепіннями ринку чигає на панянок на високих підборах? Що я маю побудувати — п'єдестал пам'ятника чи погруддя? А якщо їх цікавить лише те, що поміж…

Чи я взагалі маю почати говорити? Щось пояснювати, додавати деталі, намагатися наблизити їм тебе. Але ж існує межа того, що знаю. І того, що з нашої історії хочу відкрити іншим. У тобі все було таке неочевидне й складне. Але Поет — це приятель. Він обожнює тебе. Збирає шматки розбитого портрета. Нехай поволі, потроху. По клаптику. Щоб і тебе не вразити, себе не поставити під загрозу й апетит слухачів трохи задовольнити…

Але спершу зупинити спекуляції, а може, й уникнути пастки, яку підготував для неї Поет. Постійно випитує про рукописи, малюнки, листи. Рукописів ніколи не мала й не знає, хто їх має. Може, той Моронь з Дрогобича, якого несподівано зустріла тут, у Ґданську. Який працює в тому ж навчальному закладі. Чи радше його брат. Малюнки при нагоді йому покаже, може, навіть дозволить сфотографувати. Принаймні деякі. Але листи? Вона ж йому вже писала про це. І не раз. Гаразд — почнемо все з початку.

Primo: Вона, Юзефіна Шелінська, Юна, жодних листів Бруно Шульца не має. Пакет кореспонденції від нього — „близько 200 листів” — залишився в рідному домі, в Янові біля Львова. Однак знає, що він вів обширне листування з Налковською, Ґомбровичем, Брезою, хоча сумнівається, чи хтось із них, „покидаючи дім під час жахіть війни”, думав про листи, навіть про такі винятково прекрасні, як від нього. Це були шедеври епістолярного мистецтва, майстерності, яка вже вийшла з моди й навіть не використовується.

Вона скаже тут щось, про що досі не говорила: отож він, Бруно, писав їх не через потребу спілкування — був для цього недостатньо „людський”, — а через мистецьку потребу, трактував їх, вочевидь, як певний додатковий різновид своєї творчості. Часто, навіть здебільшого, писав їх на чернетці. До неї також. До своєї Юни.

Secundo: Як випливає із „вищесказаного”, вона і сама не має жодних листів, і не знає нікого, в кого збереглися його листи.

Tertio: Звісно, вона б дуже хотіла побачити уривки з його листів, у яких він згадує про неї…

Ця остання історія — натяк Фіцовського, що вони з'явилися, що він їх має — листи Бруно, написані до інших людей, і що готує їх книжкове видання, викликала в ній крижану тривогу. До інших людей? Це могли бути передусім жінки. І ті листи, які колись так вивели її з рівноваги. До цих його таємничих і вже нетаємничих Дебор, до Налковської і до тієї Роми Гальперн, яка її так зневажливо, навіть жорстоко потрактувала. Краще було знати, що відбувається.

Наступного листа чекала з особливим нетерпінням. Але часу не гаяла.

Треба почати з того, що знаю. Малі каталожні картки. Великі каталожні картки. Анекдоти. Може, спершу щось про Віткаци, про цього ексцентричного „божевільного із Закопаного”, як він сам себе називав…