Агата Тушинська - Наречена Шульца

Недавно прочитала, що з ним, нещасним, сталося. З якоюсь черговою нареченою втікав з Варшави у вересні 1939 року. Занесло їх аж під східний кордон. Боже мій, невже він хотів дістатися до Дрогобича, до Бруно? Ні, все-таки налаштовувався більше на північ. І там 17 вересня його застала звістка про напад військ Сталіна. Це було наче здійснення його літературних кошмарів, скажімо, із „Прощання з осінню”[184] — похмурого образу „східної чуми”, яка поглине спершу Польщу, відтак Європу. Разом із нареченою наклав на себе руки. Отрута і, здається, бритва. Але бритва якось не вельми личить жінці. То, може, вона вижила?

Точно вижив Ґомбрович. Вона не надто ним захоплювалася. Мав таке саркастичне обличчя й аристократичне почуття зверхності. Бруно вважав генієм. Робив йому компліменти, привселюдно підносив до небес, але за спиною трохи насміхався з дрогобицького дивака — мовляв, хворий або кривляка… Був в Аргентині, працював у банку. Тільки вона знала, що це за каторга — такий собі заклад із циферками, столами і стосами паперів. Зате написав „Транс-Атлантик”[185] — здається, шедевр. Мусить це перевірити, хоча заплутаний стиль Ґомбровича її дратував. Та чи не була це, зрештою, глузлива версія стилю Бруно? Теж мовно розбещена, схильна до повторень і навіть свідомо дещо провінційна…

Тож спершу про інших — може, якісь закопанські епізоди, постаті дрогобицьких знайомих. І лише потім дійти до суті. Якщо ця суть узагалі існує з мого боку. І якщо справді прихована у папках з пакувального паперу. Або у щораз більше запамороченій голові „шановної пані Юни”. Але ж мушу бути пильною, мудрою, проникливою. Заради нього, заради себе.

Тепер тобі була потрібна дипломована архівістка. Тож муза обернулася на обліковця пам’яті. Нарукавники, порядне, гостре сталеве перо, солідне закордонне чорнило, а не той водянистий розчин, що можна купити у крамницях.

Нотувала старанно, намагаючись приборкати свій неслухняний почерк.

— РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ. Його творчість він знав майже напам’ять, зазвичай під час зустрічей тихим, таємничим голосом читав багато його віршів із „Buch der Bilder”[186]. Чи часом дядько Кароль із „Цинамонових крамниць” не споріднений з духом цієї поезії?

Рільке помер 1926 року, коли вона була в Парижі. Тоді ж уперше вийшов „Замок” Кафки — другий його твір, виданий посмертно. Тоді ще не знала, що через кілька років ці обидва мистці поєднають її з Бруно.

— ФРАНЦ КАФКА. Теоретично вони могли зустрітися у Відні 1917 року… Празький службовець страхової компанії та невгамовний студент австро-угорської мистецької академії. Іноді я уявляла собі їхню розмову. Про безсилля. Бідолашна ця Феліція Бауер, двічі марно заручена… Лише листи збереглися — гімни туги й свідчення безпорадності.

Бруно мав усі книжки Кафки. „Процес”, „Замок”, „Оповідання”. У Варшаві, окрім „Процесу”, я ще переклала оповідання „Мисливець Ґракх” та „Верхи на відрі”. (Тепер, здається, це переклади Ю. Кидринського[187].)

— ТОМАС МАНН. Я сама замовляла йому з Німеччини „Йосипа і його братів” — усе читав, усім захоплювався. Це матеріал на університетський реферат. Може, паперова папка його й витримає.

Можна й так, але без перебільшення. Час від часу варто легше, цікавіше — читацьке терпіння не з гуми. І не зі сталі. Тому — щось веселіше.

— ВІТКАЦИ. Одного зимового дня, тримаючись попід руки, троє приятелів йшли вулицею Маршалковською. Посередині елеґантно вдягнений Віткаци в пальті з бобровим коміром, а пообіч — скромні Штурм де Штрем і Бруно Шульц. І раптом Стась, не відпускаючи приятелів, підійшов до поліцейського і заявив, що на нього напали ці двоє голодранців.

Або таке:

— ПЕС. Рідко трапляється в його прозі. На малюнках охоче з ним уподібнюється — він сам або котрийсь із його alter ego. Прив’язаний на повідку, з улесливою гримасою повзає по землі. Поправка: портрет хлопця із псом-таксою у вікні, який роками вважався автопортретом, — це зображення племінника[188].

Здається, колись хвіст життєрадісного