Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

То не були копальні чи кар’єри. Вони починались віддалік. І плавильні — теж. Але вздовж кордону Бактрії зіяв чорним писком довгий рівчак, засипаний людськими кістками. Через рівчак той ми переїхали містком, а я сиділа, вчепившись у коня усіма кінцівками і схиливши голову, та погляд однаково приковувало жахливе видіння почорнілих від сажі й бруду черепів, тазових кісток, рук та ніг... До горла підступила нудота; я зціпила зуби. Пахло якось дивно, кислувато.

— Навіщо? — обернулась я до Ханни, коли ми опинились далеченько від рову, самотні на широкому гостинці. Попереду було видно якесь місто, що з одного боку тулилося до високих скель. Під копитами в коней панувала хляпа — минуло майже два місяці нашої мандрівки, наближався кінець зими. Тут, у цьому регіоні, вона ніколи не була надто суворою, тому й снігу навколо вже зовсім не лишилось. Лишень болото. Увесь минулий тиждень ми проїхали під дощем. Здавалося, холод з тіла не виходив взагалі.

— Насправді туди звозять не кістки. Тіла. А тоді посипають спеціальними сумішами, аби знищити плоть та не дати їй гнити, щоб не розповсюджувались хвороби. А кістки роз’їдаються гірше. Тому й лежать ще якийсь час, — відповіла тихо дарвенхардка.

Почувся характерний звук. Ми озирнулись.

То знудило Либідь.

Зупинились на ночівлю в заїжджому дворі, що розташувався у передмісті Крамора — міста, оповитого смердючим торф’яним димом, першого на нашому шляху в Бактрії. Вірніше, я, Тарас, Ханна та Всевлад спинилися в заїжджому дворі, а Либідь, Златодара і Тигран мали піти до сервуських казарм — ми всі вже звикли до цього за час подорожі. Підкорені, навіть будучи сервусами, не мали права ночувати з белатами під одним дахом. Тигран на прощання поглянув на мене підбадьорливо, я теж відповіла йому лише поглядом. Довкола було надто багато людей. Либідь, яка досі почувалася паскудно після побаченого, тільки дивилась на нас із посірілим лицем. Златодара саме запитувала в якогось перехожого сервуса, куди їм піти на ночівлю.

Тоді всі розійшлись.

— Є кімната з чотирма ліжками? — спитав Всевлад, коли ми зайшли до великої двоповерхової будівлі. Тут не було так брудно, як надворі, але й торкатись чогось без рукавиці я б не хотіла. Одразу за дверима знаходилась якась подоба таверни, а нагору, за спиною корчмаря, що розташувався за похилою стійкою, вели побиті життям сходи. В таверні було шумно й накурено.

Тут зупинялись белати, але не з багатих родин. Взагалі я раніше думала, що всі вони ходять ошатно вдягнені та сплять повсякчас в чистоті і спокої. Та, як виявилось, ні. Скажімо, азартні гравці, які програли свої кошти, могли дозволити собі тільки найбідніші постоялі двори в мандрах. Та чого не могли зробити з будь-яким белатом — то це вигнати його на вулицю. При великих боргах, якщо вирішував суд, держава мала право забрати нерухомість та більшість майна, а у вигляді компенсації надати якесь геть невелике житло, хоч і цілком комфортне.

Попередні ночівлі в інших містах були куди приємніші. Принаймні не такі замащені. Але ми завжди зупинялися в найпростіших, найдешевших закладах. Причиною тому був Всевлад. Він намагався уникати будь-яких знайомих, особливо — знаті. Хоч, коли ми проїжджали через міста, часом бувало, що хтось вітався з ним на вулицях. Кілька разів дарвенхардець навіть відлучався кудись у справах. Спершу це примушувало нас усіх завмерти в очікуванні, навіть Ханну. Але навіть якби Всевлад вів подвійну гру, ми б про це не дізналися. Та й я щиро сподівалася, що його мета в цій подорожі, а також наші клятви убережуть чоловіка від зради.

— Ні. Є одна з одним ліжком, і одна з двома. Це все, інші зайняті, — мовив корчмар — невисокий, огрядний. Пика його була бурячковою, рідкі вуса над верхньою губою гидко смикались, коли говорив. Було видно, що чолов’яга звик поводитись не надто приязно, але в розмові з дарвенхардцем був украй стриманим.

— Годиться. Лазня є?

— Є.

— Натопи.

Золоті монети всього мить крутились на поверхні стійки, блискавично прибрані меткими пальцями чолов’яги.

— Буде зроблено, пане дарвенхардцю.

Всевлад, в свою чергу, схопив ключі, що брязнули на місце, де щойно були монети.

— Прошу за мною, шановне товариство, — мовив шинкар і пішов сходами догори.

Другий поверх не був охайнішим за перший. Тут всього було зо сім кімнат, і ті, що були вільними, як на зло, розташувались далеко одна від одної. Освітлювався коридор між ними паскудно — двома тліючими лампами з олією.

— Ось тут — одне ліжко. Але так, може, буде й зручніше, — вишкірився шинкар, штовхаючи одні з дверей.

— Анно, заходь, — мовила Ханна, пропускаючи мене попереду. — Помістимось.

Я зайшла і кинула на єдиний стілець сумку, в якій були деякі припаси, Книга Стожарів, Кришталь та змінний одяг. Дарвенхардка зняла зі спини лук, сагайдак, відщепнула портупею з ножами з талії, ще одну — зі стегна. Поскладала все поряд із тим же стільцем, хутряний плащ кинула на ліжко і втішено потягнулась. Тоді знайшла кресало, висікла іскри, запаливши