Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

За вікном загорався світанок.

Засурмили вдалині, біля брами міста.

Прибули белати.

Позаду були пройдені Метейський край, Піфія, Персеполь, східний окраєць Белати та маленька країна під назвою Кохор, яка нагадувала суцільний лан. Попереду стугонів камінь від ударів кирок; вились в небо випари, змішуючись із пилом. Землею текли бруд, піт, сеча та кров.

Бактрія.

Держава, яка мала так багато багатств, але не людей, які б уміли боронити та любити. Циркута отримала її, завоювавши три сусідні держави, що розділили край між собою в незапам’ятні часи і повсякчас боролись за ті території. Багато хто вважає, що справжню силу Циркута здобула саме тоді, коли чотири тисячоліття тому підкорила Бактрію. То не була найбільша держава з усіх — порівняно з Метейським краєм вона була вчетверо меншою. Проте на землях своїх мала поклади вугілля, металевих руд та інших корисних копалин в рази суттєвіші, аніж в усій імперії.

Поорана, просвердлена, Бактрія нагадувала хворе зчорніле тіло, в яке повсякчас дедалі глибше вгризалися паразити. Паразити ті мали зорані зморшками обличчя та руки з поламаними нігтями, що набули вже давно чорного кольору, посічені різками та батогами спини та ноги, шалені, голодні очі. І життя — страшні, недовгі.

Ханна ніколи не бувала в Бактрії, але розповіла багато того, що знала про цю країну з часів навчання. Всевлад же був менш говірким на цю тему — саме тому, що вже відвідував чорний край. Він уникав детальних розпитувань стосовно підкорених та їх умов праці, примушуючи мене зосередитись на тому, що могло нести небезпеку — на сервусах та дарвенхардцях, на белатах та їх порядках.

Чорний дим ми побачили здалеку, ще перебуваючи у Кохорі.

— Але чому там так небо закрило? Хіба видобуток... — почала було я, та Всевлад похитав головою:

— Видобуток дає переважно пилюку та й усе. Хіба в деяких місцях прориваються випари газів. Річ у тім, що не можуть бути поклади лише чогось одного, копалини утворюються групами. Просто зазвичай якась домінує, в Бактрії ж усього дуже багато. Та той дим, що видно звідси — то з лісу, що знаходиться трохи на віддалі від тракту, яким ми рухатимемось. Добували в лісі торф, хтось необережно повівся з вогнем — поклади й загорілись. Штука в тому, що загасити їх можна, тільки використовуючи величезну кількість води і перекопуючи родовище, але там воно в таких масштабах, що просто неможливо заслати людей. Бо торф горить на всю свою глибину, йому не треба навіть доступу до повітря, навіть взимку і під шаром снігу. Утворює пустоти, в які можна провалитись і згоріти живцем. Тому ту ділянку, що отак димить, просто відгородили від решти територій великими ровами і пустили в них одну з річок. Вже два роки чекають, як вигорить. Але, певне, чекатимуть ще не менше. Іноді ми минатимемо плавильні, де залізо з руди добувають. Там теж трохи димітиме.

— А правда, що для переправи добутих копалин, каміння та всього іншого тут вирили величезні канали, бо в Бактрії не було достатньо великих рік, аби ними плавали судна? — спитала Либідь.

Дарвенхардець кивнув.

— Правда. І вони грандіозні. Було змінено русла чотирьох великих рік у інших державах і направлено сюди штучними ровами.

— І скільки підкорених загинуло при тій роботі? — спитав Тигран холодно.

— На кожному з чотирьох каналів — в середньому по тридцять тисяч, — відповів Всевлад без тіні емоцій.

Я відчула, як мороз пройшовся спиною, але стрималася. Не час. Ми наближаємось до першої цілі.

— Ми перетнемо кордон Бактрії, пройдемо заставу. Документи у всіх на місці?

Ми закивали. Всевлад роздобув нам ретельно прописані та пропечатані сувої ще на півночі Метейського краю. Ми з Тарасом отримали навіть перстені, які було наказано носити на вказівному пальці правиці. Кутастий візерунок позначав рід, до якого нас «причислили», а також повторювався в наших посвідченнях особи. Сервуси мали свої посвідчення. Тільки дарвенхардці нічого такого не тримали при собі — бо хіба може виникнути в когось питання, з ким мають справу, побачивши рідкісну зброю?

Я уявлення не мала, де Всевлад усе те взяв, але ж... не варто було забувати, хто він такий.

— Як звуть лікаря, до якого ми прямуємо? — звернулася Ханна до мене, запитально піднявши брови. Ми розвивали історію Тарасової хвороби, тільки трохи змінюючи деталі залежно від обставин.

— Рахнад.

— Правильно. І якщо все буде добре, насправді ми з ним не зустрінемось.

Ми перетнули кордон і я навіть не злякалася звично застави. Такі пункти перевірки були розташовані біля всіх основних доріг у тих місцях, де стикалися частини імперії.