Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— Мене теж схопили... Вони хотіли... — вона замовкла, не знаючи, як сказати про те, що її намагалися зґвалтувати. — Але я почала кусатися й відбиватися щосили, тоді мене вдарили ножем, а потім кинули... дали спокій… — дівчина замовкла й тихо заплакала, не маючи душевних сил повідати про пережитий жах.

Оксана стомлено терла лоба, поглядаючи на нещасну дівчину, а потім відкликала Одарку вбік і прошепотіла:

— Вона може померти. Втратила дуже багато крові.

— О Матір Божа! Зглянься над цим дитям! — вигукнула нянька. — Невже її не можна врятувати?

Оксана заперечливо похитала головою.

— Може, і викарабкається, але це досить сумнівно. Поглянь на неї. Он яка бліда.

— Слухай, Оксано! Ти не здумай панові Тимофієві вибовкати про те, що пан Матвій домагався панночки. Ти ж розумієш, що тоді буде. Гляди мені! — строго вимагала Одарка.

— Могла б і не попереджати, — сухо відповіла знахарка.

Тимофій пустився в погоню за розбійницькою ватагою. Він розумів, що зобов’язаний покарати їх, хоча навіть після розмови з Данилом не був упевнений, що має право це робити. Семен, до його невдоволення, ув’язався з ним. Тимофій дивився на племінника і трохи заздрив йому — Семена не обтяжували моральні вагання, які терзали його самого.

На слід грабіжників козаки напали швидко. Ті йшли, не поспішаючи, перевантажені возами з краденим добром і цілим стадом викраденої худоби, нікого не побоюючись, тому що нікому було дати їм відсіч. Зграя складалася приблизно з тридцяти-сорока осіб, зовнішній вигляд яких не викликав сумнівів у їхній мерзенній професії. Козаки, наздогнавши, оточили їх, але тут уперед вийшов сам отаман.

— Ви хто такі й чому чините нам перепони? — гордовито запитав він.

— Ти хто будеш? — холодно запитав Тимофій.

— Я — козак Хмельницького, — ухилився від відповіді він. — А хто ти такий, що вимагаєш відповіді в мене, вільного козака?

Данило під’їхав до отамана і збив із його голови шапку, яка підозріло щільно була насунута на чоло.

— Вочевидь, ти заплатив за свою свободу відрізаними вухами, сволото! Лише не врахував одного — Хмель не бере до себе злодіїв. Настав твій третій раз, — глузливо сказав козак, тому що в отамана розбійницької зграї дійсно не було вух. Так карали злочинців, які скоїли серйозні крадіжки та шахрайства. Спочатку відрізали ліве вухо, а з повторним злочином — праве. А якщо такий злодій попадався втретє, то його страчували.

— Кінчайте з ними, — безпристрасно наказав Тимофій, бо зрозумів, що іншого вибору він не мав.

Миттєво почалася різанина. Більшість мародерів намагалися втекти, розуміючи, що їм не здолати кінних козаків, але це було марно. Обурені козаки, частина яких ще вчора була звичайними селянами й містянами, не давали мародерам утекти, переслідуючи їх, наздоганяючи і вбиваючи на місці. Пощади не було нікому, навіть тим, хто просив про поблажливість. Тимофій з якимось спустошенням у душі спостерігав, як його люди, розгнівані та обурені, безжально вбивають мародерів. Самому йому не хотілося обагряти клинок своєї шаблі їхньою кров’ю — йому було бридко. Так бридко, немов він торкнувся чогось мерзенного, займаного розкладанням. «А що я хотів? Перебираючись через бурхливий потік, сухим не залишишся, — думав Тимофій. — Але й інакше я не можу вчинити. Скільки таких ватаг бродять країною, називаючись козаками, безчинствують і кидають тінь на все козацтво! Проте одну я вирізав, а всіх їх не зупиню».

Сотня Тимофія швидко розправилася зі зграєю мародерів і за якоюсь мовчазною згодою козаки забрали тільки худобу, кинувши мертві тіла й награбоване добро посеред дороги. Хоча зазвичай мало хто нехтував такою здобиччю, але тут навіть пройдисвіт Гриць погребував що-небудь поцупити.

Тимофій повернувся додому з остаточно спустошеною душею. Цей наповнений гіркотою день уже добігав кінця. Хлопець велів своїй сотні розташуватися на своєму широкому подвір’ї, а сам пішов у дім — він прагнув трохи побути один, тому пішов до спальні Орисі. І ще Тимофієві хотілося подивитися на кімнату, де його кохана жила всі ці місяці. Окинувши поглядом спальню, він згадав, як минулої осені сидів тут з Орисею, як вона плакала, коли дізналася, що він братиме участь у повстанні. Тут вона сумувала за ним і думала про нього. Тимофій дивився на речі, яких торкалися руки коханої. «Господи! Як же я за нею скучив!» — подумав козак. На столику лежав лист, той самий, який він написав Орисі після своєї бесіди з Голубом. Його мила так і не встигла отримати його — Матвій відвіз її, перш ніж Кліщ повернувся додому. Тимофій підійшов ближче до столу й побачив стрічку для волосся — вочевидь, Орися забула її, коли їхала. «Як би я хотів бути стрічкою у твоєму волоссі, кохана, щоби завжди бути біля тебе! Постійно торкатися тебе, моє сонечко!» — подумав Тимофій, цілуючи стрічку та збираючись забрати її собі.

— Хлопчику мій, Тимофію, — голос няньки вивів його із задуми. — Чому ти тут? Сумуєш за панночкою? Нещасний ти мій! Ох, якби ти знав, як вона, бідолашна, за тобою тужила! Часто сидить сумна така, задумлива. Тільки пан Михайлик і вмів її розважити. Почув Бог мої молитви! Гарна, добра дівчина тобі дісталася. Я спочатку ой як розгнівалася, що пан Матвій вирішив панночку до Львова відвезти, а тепер розумію, що недарма він так зробив. Боронь Боже від такого лиха, що довелося пережити панні Ванді. Слава Богу, що ти живий і неушкоджений доїхав сюди! Господи, які страшні часи настали! Так шкода панну Ванду!

— Як вона, няню? — запитав Тимофій, згадавши про нещасну дівчину.

— Ой! — нянька гірко зітхнула і схлипнула. — Оксана сказала, що може не вижити, надто слабка. Відведи й заступи, Господи!

«Бідолашна дівчина! Якби я приїхав трохи раніше, то всі вони були б живі!» — подумав Тимофій.

— Я чого прийшла, — сказала няня, — тебе панна Ванда кликала. Але я не знаю навіщо. Сходи до неї!

Тимофій кивнув і вийшов. Проминувши коридор, він