Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

— А шкварки свіжі?

— Свіжі, на сковороді розжарюємо. Ну, ще кисле молоко, також свіже. Тільки-но у суботу на плиту поставили.

— І всі це їли?

— Усі, й діти також. І нікому нічого.

— Гаразд, — вела далі Ада Василівна. — Більше нічого не їли?

— Нічого.

— І не пили?

— Та як... — здивувалася дружина. — Зрання вони не п'ють...

— Ну, добре. А обід?

— У них обідав, — дружина хворого глянула на його сестру, що стояла поруч.

— Борщ свіжий зварений, — почала та, — без м'яса, каша гречана зі шкварками свіжими, компот...

— Що за компот, консервований? — запитав Щур.

— Ні, зварений зранку, зі свіжих яблук. І також усі їли, і діти...

— А пили що?

— Ну, по сто грам, — розвела руками жінка, — для годиться... Неділя ж!

— А що за горілка?

— Своя, домашня. Та не напивалися вони! По три маленьких келишки — і все. Навіть я один випила — і нічого!

— Далі — вечеря, — нагадала начмед.

— Ну, взагалі-то... — наче згадала щось сестра хворого.

— Що?

— Оце вже увечері, коли він ішов додому, дід наш прокинувся і схотів із ним винця по п'ятдесят грам...

— Стоп! — перебив Щур. — А ви ж про це раніше нічого не казали!

— То й що? — здивувалася сестра. — Я ж кажу — по півкелиш— ка. Дід вже старий, немічний — горілки не пив... Гарна домашня наливка...

— Ну, нехай, — махнув рукою Щур. — Із дідом-то все гаразд?

— А... Е...— обидві жінки зблідли й замовкли, переглядаючись.

— Помер... — нарешті витиснула з себе сестра хворого.

— Що?! Як — помер?! — вигукнув Щур, хапаючись за голову. — І ви мовчите? Ми ж вас дві години допитуємо!

— Так... — пробурмотіла жінка. — Йому й так вісімдесят чотири... Начебто й час вже...

— Чорти би забрали! — мало не заволав Щур. — Яке було вино? Яке вино?

— Зі слив, здається...

— З кісточками? Стояло з кісточками?

— Так...

— Скільки стояло?

— Та років зо три... Ось і вирішили спробувати.

— Мати моя! — Щур зірвався, наче ошпарений. — Наталю! Отруєння синильною кислотою! Давай бігом...

Обох жінок уже виводили з палати.

***

Вони пили каву мовчки. Не кваплячись, маленькими ковточками і, здавалося, думали кожен про своє.

— А я, по суті, так і не подякувала вам, — сказала Ольга. — Якби не ви, так би отримала табуреткою, що мало б не здалося.

— Радий був прислужитися, — відповів Олег.

— Ну, тоді по вас було не сказати, — посміхнулася вона.

— Та годі вже мене картати! — попросив Олег. — Мені за штани стало прикро. І взагалі, я такий вимучений за день був, у відділенні хтозна-що робилося, а тут ще... Та й потім — я ж не знав, що це ви!

Вона засміялася:

— Гарно сказано. «Не знав, що це ви»... Оригінально.

— А хто цей ковбой, якщо не секрет? — запитав Олег.

— Не секрет, — відповіла Ольга. — Мій колишній чоловік. П'є чорно. Іноді, коли нап'ється, пробує мене тероризувати. Загалом — банальна історія. Випадково вхідні двері опинилися відчиненими, ну і... Я у кімнаті забарикадувалася, а він скло розсадив і порізав ногу, коли продирався. Ну, а далі ви знаєте.

— Приємного мало... — погодився Олег. — Тим більше я тепер задоволений, що трапився вам у нагоді.

— Так, — зауважила Ольга. — Ви взяли за звичку позбавляти мене від небажаних осіб протилежної статі, хоча від цього постійно страждає ваш одяг.

Він глянув на пляму на халаті й посміхнувся:

— Ну, це дрібниці. А він що, дійсно письменник?

— Так. Нещодавно до Спілки письменників прийняли. Борис загалом хороший хлопець, але... — жінка на мить знітилася. — Не люблю нав'язливих людей.

Вона дозволила собі глянути йому в очі.

— Зрозуміло, — промовив Олег. — Ну, тоді й мені вже час.

— Що ви! — вона навіть схопилася зі стільчика, зупиняючи його. — До вас це не має відношення. Я так просто... Заходьте, коли схочете. Ми взагалі зі Світланою Ланько каву п'ємо. Заходьте будь-коли. До речі! А для чого ви сьогодні приходили? У вас же була якась справа?

— Взагалі-то, була... — згадав Олег. — Зовсім забув біля вас і вашої кави.

— Я вся — увага, — завкадрами глянула на нього серйозно, але не змогла стримати посмішку і відвернулася.

— Взагалі-то, трудову книжку хотів подивитися.

— Будь ласка, — вона потяглася до ящика.

— Не свою, — додав Олег.

— Завгоспа.

— Бліща?

— Ну... Прошу, якщо хочете... Дивне, звичайно, бажання... Але для вас...

Відчуваючи несподіване хвилювання, Олег розкрив доволі пожмакану книжечку в сірій обкладинці. Записи у ній свідчили про те, що чоловік, який полюбляв сирість, майже все життя пропрацював у колонії посиленого режиму в Барановичах

Рівненської області, до того ж останні дванадцять років також на посаді завгоспа. Ото вже дійсно...

Він повернув книжку і подякував, відриваючись від стільчика.

— Рада була вам прислужитися Заходьте.

— Ну, взагалі-то, тепер моя черга запрошувати на каву, — сказав Олег.

— Спробуйте... — Ольга знизала плечима й посміхнулася.

***

Продершись крізь кущі, дальнобійник Мітя побачив село. До крайньої хати було кроків так із п'ятдесят. Він тяжко дихав і боязко оглядався, проводячи долонею по щетині подряпаних щік, стираючи з них піт та павутиння. Пальці його тремтіли, тож він насилу зірвав із куща кілька якихось ягід, щоб відправити до рота. Половина ягід розсипалася на землю. Нарешті чолов'яга віддихався і, піднявши із землі криву сукувату дровиняку, низько згинаючись, вискочив із кущів та побіг до крайньої хати. Зазирнувши у вікно, обійшов хату і рішуче взявся за ручку дверей.

Доволі симпатична бабуся у хусточці злякано витріщилася на пожмакане одоробло з дровинякою, що з'явилося в отворі дверей тихо та несподівано.

— Бабо, це яке село? — запитав Мітя.

— Хвертилівка... — розгублено промовила вона.

— А німці є у селі?

— Аякже, є...

— Де? — Мітя схвильовано проковтнув.

— У крайній хаті... З того боку, там, де хверма...

— А скільки їх?

— Та... четверо!

— А давно прийшли?

— Так... Вони ж не прийшли, а приїхали, на такій машині, чорній...

—