Володимир Рутківський - Джури козака Швайки

високими кущами. Звідсіля добре було видно натоптану дорогу. Навколо панувала глибока тиша. Лише зрідка її переривало хрипке дихання діда Кудьми.

— Діду, вам зле? — стривожено запитав Швайка. — Може, поїдемо далі?

— Нічого, якось перебудеться, — по хвилі відказав дід. — Та й недовго лишилося чекати.

І справді, за деякий час до них долинув уривчастий цокіт копит.

— Хтось один жене, — прошепотів Остап і знову поклав руку на руків’я шаблі.

— Ти чув, що дідо сказали? — прошипів Швайка. — Нас тут немає, зрозуміло?

Остап лише зітхнув.

— Ет, навіть погрітися не дадуть!

Стукіт копит усе наближався. Нараз повз них, наче вихор, промайнула постать вершника, що раз по раз періщив коня. Це був Тишкевич.

— А зараз буде погоня, — сказав Швайка. Він повернувся до діда Кудьми і посміхнувся. — Ну, діду, ви молодець з молодців! Це ж треба таке устругнути — відшмагати пана руками його найвірнішого холопа! О, тепер бідолашний Тишкевич до кінця своїх днів боятиметься сюди потикатися!

Швайка хотів ще щось додати, проте його голос потонув у шаленому стукоті копит. Ще хвиля — і повз них промайнув гурт челядників пана Кобильського.

— Тепер можна спокійно рушати своєю дорогою, — вирішив Швайка, коли кінський тупіт розчинився в сірих сутінках. — Схоже, цим песиголовцям нині не до нас.

Та все ж, аби менше залишати за собою слідів, рушили льодом звивистої річечки Ірклійки. Їхали повільно. Мела поземка. Дід Кудьма ледве тримався в сідлі. З обох боків його підпирали Швайка з Остапом. Підтримували вони діда лагідно і обережно, наче важко пораненого товариша.

— Тримайтеся, діду, — підбадьорював Швайка старого. — Ось приїдемо додому, наваримо зілля — і вашу хворобу як рукою зніме!

— Ні, Пилипку, не для мене вже те зілля, — з зусиллям відказав дід Кудьма. — Схоже, настав мій час…

— Ну що ви таке кажете? Вам же треба ще Санька навчити!

Дід Кудьма не відповів. Здається, слів Швайки він уже не чув.

Поклали діда в землянці, де жили козаки.

— Тут йому буде краще, ніж у себе, — вирішив Швайка. — Хоч доглянути буде кому.

— А я що — не можу? — образився Санько.

— Можеш, — запевнив його Швайка. — Але нині ти сам ледве на ногах тримаєшся. Я ж знаю, що навіювання дарма не минається. Та й не об тім річ. Ми ж можемо для діда й дичини скільки завгодно роздобути, і молока, коли треба. А ти ж сам не будеш бігати до села й назад?

І Санько погодився. Справді, бігати йому було ніколи. Він цілими днями не відходив від діда. А той, прийшовши до тями, квапився передати хлопцеві все, що не встиг до цього. Проте з кожним днем тихішими ставали його слова, все повільніше він їх промовляв. І все частіше дід лежав з заплющеними очима, і дихав так тихо, що іноді здавалося, ніби життя полишило його. Проте дід знову знаходив сили розплющити очі і поглядом шукав Санька.

— Ох, мабуть, так і не довчу тебе, дитино, — винувато шамкотів він. — Доведеться тобі самому проходити всі науки…

І знову надовго поринав у забуття. Лише час від часу з його пошерхлих вуст злітали нерозбірливі слова. Інколи Санькові здавалося, ніби він розуміє їх. Дід розмовляв з якимись людьми, вмовляв їх не піддаватися татарам.

А потім дід зовсім замовк. Лиш інколи з його заплющених очей стікала каламутна сльоза. Де блукала у ці дні його ворожбитська душа — в сьогоденні, в далекому минулому чи такому ж далекому майбутньому? І чому час від часу стискалася його правиця — та, що тримала колись шаблю? З ким дід Кудьма бився, кого він оплакував? Матір свою, котрої давним-давно вже не було на цьому світі? Вірних лицарів-побратимів, чиї кістки вороняччя рознесло по всіх усюдах?

Цього козаки не знали. Не знав і Санько. Він не відпускав холодну дідову руку і подумки умовляв його:

"Не треба, діду, помирати, не треба! Живіть ще довго-довго. От чуєте: ваші руки теплішають і серце б’ється частіше. Правда ж, діду? І дихаєте ви глибше, глибше… А очі ваші вже розплющуються… отак, отак…"

І, здається, Санькові вмовляння допомогли. Якось уранці дідове чоло почало зволожуватися, очі повільно розплющилися. Дідо поглянув на змарніле Санькове обличчя і ледь помітно всміхнувся.

— Дякую, дитино… — вимовив він понад силу. — Мені знову добре… Та просив би тебе вийти… маю щось Пилипові сказати…

Коли Санько, витираючи мокрі очі, відійшов до дверей, дідо ледь чутно прошепотів схиленому над ним Швайці:

— Зараз я відійду… нічого дитячі сили… переливати в дірявий міх… Бережи хлопців, Пилипку, ідіть за пороги… по Дніпру… а я молитиму за вас Бога…

І дід замовк. Його застиглі очі вже дивилися крізь Швайку.

— Що, заснув? — пошепки поцікавився Грицик, увійшовши до землянки.

— Заснув, — погодився Швайка і повільним рухом зняв шапку.