Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

звелів спорудити для офіцерів свого штабу. Тепер йому пригадався той жахливий день, коли генерал Бидл жорстоко вишпетив його у присутності підполковника Порка та майора Денбі й наказав одкрити тир для всього особового складу полку, навіть нижніх чинів. Так, полковник Пескарт змушений був визнати, що тир виявився для нього великим «махом та хвостом». Він не сумнівався, що генерал Бидл ніколи не забуде йому того тиру, хоча, з другого боку, був цілком певний, що генерал Бидл давно про той тир, гай-гай, забув, а це було вельми несправедливо, бо сама по собі ідея спорудити такий тир могла б стати для нього великим «кроком до мети», а от обернулася на такий великий «мах і хвіст». А втім, точно підрахувати, скільки він втратив і скільки здобув у цій триклятій історії з тиром, полковник Пескарт не міг, і йому нараз гостро забракло підполковника Порка: той би умить зробив для нього точну оцінку всієї пригоди з тиром і вкотре вже розвіяв би всі страхи.

Яка це складна і зрадлива штука — життя! Полковник Пескарт вийняв з рота мундштук, сунув його ставма до нагрудної кишені і з розпачу заходився гризти нігті на руках. Всі намагались йому нашкодити, і де тільки шастає в цю тяжку хвилину підполковник Порк? Допоміг би йому остаточно вирішити, як повестися з тими клятими передпольотними молебнями. Хіба ж можна покластись на думку капелана, коли той усього лиш капітан?!

— Отже, на вашу думку, без нижніх чинів наші молебні не досягнуть мети? — обережно перепитав він.

— Так точно, сер, — не відразу відказав капелан, знову відчувши себе на непевному грунті.— Боюся, що без нижніх чинів наші молитви не досягнуть вуха божого, і це може негативно позначитися на кучності бомбардування.

— Та ну?! — несамовито кліпаючи зволожнілими очима, вигукнув полковник. — А от про це я й не подумав! Ви вважаєте, що бог може покарати мене і натомість розкидати наші бомби?!

— Так, сер, — відповів капелан. — Боюсь, що так.

— К бісу тоді ваші молебні! — у пориві гнівної незалежності вигукнув полковник. — На яку болячку вони мені здалися, якщо від них може стати гірше?! — Зневажливо реготнувши, він сів до столу, встромив у рот порожній мундштук і задумливо вмовк. — Якщо до ладу подумати, — пробурмотів він за мить собі під ніс, — то ідея передпольотних молебнів досить-таки ідіотська. Хто його зна, як поставляться тепер до цього смердючі писаки?!

Полковник не без жалю облишив цей свій задум, оскільки він виносив його самостійно, потай від полковника Порка, і сподівався тим самим яскраво продемонструвати, що без підполковника Порка може чудово обійтись. Та водночас полковник потихеньку радів, що спекався такої халепи: адже він із самого початку сильно непокоївся, виношуючи свій задум потай від підполковника Порка, бо ж брав, таким чином, на себе всю відповідальність… Йому відразу полегшало на душі. Він значно виріс у власних очах, бо, відкинувши сумнівний план, учинив, на його думку, надзвичайно мудро — і, головне, без жодної підказки підполковника Порка.

— Я можу йти, сер? — запитав капелан.

— Ідіть, — позіхнув полковник. — Хіба що у вас є якась інша пропозиція…

— Ні, сер. Тільки…

— Що «тільки», капелане? — ображено його запитав полковник.

— Я мушу доповісти вам, сер, що чимало людей в полку не задоволені тим, що ви підняли норму бойових вильотів до шістдесяти, — докінчив капітан. — Вони просили мене поговорити з вами.

Полковник думав. А капелан чекав відповіді, почервонівши по саме своє рудувате волосся. Не промовляючи ані звуку, полковник уп’яв у нього довгий, байдужо-крижаний погляд, від якого капелан скорчився, немов від вогню.

— Скажіть їм, що ми на війні,— нарешті сухо промовив він.

— Дякую, сер, я так і скажу, — пробелькотів капелан, відчувши вдячність уже за те, що полковник заговорив. — Люди хотіли б знати, чому ви не викликаєте нових екіпажів із частин поповнення, які стоять в Африці? Тоді багатьох можна було б відправити додому.

— Це суто адміністративне питання, — відказав полковник. — І не їм його вирішувати. — Він ліниво показав рукою на верейки біля стіни. — Візьміть-но помідорчик, капелане. Сміліш, сміліш, я вас частую.

— Дякую, сер. Сер…

— Не варто, капелане. А вам, значить, подобається жити в лісі? Сподіваюсь, у вас там усе гаразд?

— Дякую, сер. Сер…

— Ну, й чудово. А коли що, то звертайтесь просто до нас.

— Слухаюся, сер. Дякую, сер. Сер…

— Спасибі, що завітали, капелане, спасибі. Тільки зараз у мене важливі справи. Коли раптом надумаєте, як би нам потрапити на сторінки великої преси, дайте мені знати. Не забудьте.

— Я не забуду, сер. — Капелан зробив над собою надлюдське зусилля і, немов кидаючись у вир, на відчай душі, сказав: — Мене особливо турбує один із наших бомбардирів, сер. Йоссар’ян.

— Хто? — з тривогою перепитав полковник і рвучко підвів голову, щось невиразно пригадуючи.

— Йоссар’ян, сер.

— Йоссар’ян?!

— Так точно, сер. Йоссар’ян. Боюся, він може скоїти щось страшне, непоправне. Йому дуже зле.

— І ви в це вірите?

— Так точно, сер. Я це бачу.

Полковник Пескарт замислився, і в кімнаті знову запала важка тиша.

— Порадьте йому частіше молитися, — сказав нарешті він.

— Дякую, сер, я це йому неодмінно пораджу, — пробелькотів капелан.

20. Капрал Безбог

У спекотному ранковому небі каламутно плавилося передосіннє сонце, і навіть на відкритій галереї не відчувалося жодного подмуху вітерця. Нечутно ступаючи брунатними черевиками на гумовій підошві, капелан повільно вийшов з полковничого кабінету, як ніколи, пригнічений, з душею, зболілою від самокатування. Капелан нещадно картав себе за те, що неможливо назвати іншим словом, як слабкодухість. Ідучи до полковника Пескарта, він твердо поклав собі висловити протест із приводу нового підвищення норми вильотів — аж до шістдесяти — в найенергійніших виразах, сміливо, переконливо, красномовно, як того вимагав його обов’язок, та ба! Натомість виявилося, що він — жалюгідний слинько і нікчема: варто було полковникові Пескарту владно зиркнути на нього, як йому одразу відібрало дихання й голос. Він знову спасував перед дужчою особистістю. Знайоме, бридке відчуття охопило капелана. Він мав себе за цілковитий непотріб.

За якусь хвилину капелан вийшов до широких, вигнутих дугою сходів з жовтого каменю, і йому вдруге відібрало дихання: він побачив підполковника Порка. Опецькувата, невиразна підполковникова постать вигулькнула раптом із круглого занедбаного вестибюля з високими порепаними мармуровими стінами і не менш порепаною, вичовганою кахляною підлогою, і кокетливо дріботіла сходами назустріч йому. Підполковника Порка капелан боявся навіть більше, ніж полковника Пескарта. Середнього віку, смаглявий, з двома холодними, мов крижинки, скельцями пенсне, з лискучою, гулястою, банеподібною макітрою, якої він раз по раз пестливо торкався пучками цупких пальців, підполковник