Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Сотні полонених, табуни коней, чимало саней з вежами, шабель, списів, луків, котлів стали здобиччю переможців.

Святослав сидів  на коні в оточенні бояр та воєвод. Перемога  була  повна, і старий князь не  міг  приховати задоволення.

— Хане, — повернувся до Кунтувдея, — наздожени втікачів!  Спіймай мені  Кончака! Приведи клятого на  аркані! Вся  здобич, що  потрапить до твоїх  рук,  твоя!

Хан  глянув удалину — ошкірився.

— Дякую за  ласку, княже, — і, щось крикнувши почту, як  вихор, полетів з гори.

За  ним помчали чорні клобуки.

Та найбільшою радістю для  князя була  звістка, що  в полон  узято  бусурменина з його  «живим вогнем».

— Приведіть його  сюди!  — наказав Святослав. Бусурменина привів сам Володимир. Кузьмище та Івашко  привезли вежу  з «живим вогнем», поставили на  горбі.

Святослав кинув пильний погляд на  кремезного чорнобородого чолов’ягу середніх літ, на його  величезний тюрбан та золоті персні на  пальцях, суворо запитав:

— Як  тебе  звати?

Той  кліпнув випуклими чорними очима, знизав плечима,  — мовляв, не  зрозумів.

Славута переклав запитання по-половецькому.

— Мене звати Сулейманом, мій  шахиншаху[56], — відповів бусурменин.

Сулейман не  знав, хто  перед ним, але  золотий шолом і важке золоте ожерелля, що,  спадаючи на кольчугу, прикривало шию,  підказали йому, що   це  верховний правитель урусів.  І він  схилився в низькому поклоні.

— Це  ти,  кажуть, привіз «живий вогонь» Кончакові з-за Обезьких гір?  — прозвучало нове  запитання.

— Я,  шахиншаху.

— Покажи!

Той  знову вклонився і мовчки підійшов до  саней, біля яких  стояли Кузьмище і Івашко, зняв повстяне покривало.

Святослав, Володимир та бояри з превеликою цікавістю глянули на ніколи не бачений ними лук-самостріл, що майже нічим не  нагадував лука.

— Чим же він  стріляє?

— Вогнем, шахиншаху. — І Сулейман взяв  із саней довгасту  череп’яну трубку  з прядивним ґнотом.

— Покажи, як  це  робиться!

— Мені потрібні десять воїнів для  допомоги.

— Я чув,  усі п’ятдесят?

— Як  завжди, мій  повелителю, люди  все  невідоме і незвичне схильні перебільшувати... Мені потрібно лише десять чоловік, щоб  допомогти натягнути тятиву.

Святослав кивнув — підійшло десять гриднів.

Сулейман спочатку зняв шарф, розіслав його  на  мокрому снігу,  став на коліна, помолився, потім  поклав одну трубку  у дерев’яний жолоб катапульти і  націлив його   в  поле. Показавши воям, як накручувати барабан, що,  в свою  чергу, натягував тятиву, викресав вогню і підпалив ґніт.  Потім ще раз  прицілився і смикнув за дерев’яну ручку.

Різко тенькнула тятива, грюкнув барабан.

Ні  князі, ні бояри, ні гридні не  встигли оком змигнути, як  чорна тінь  блискавично піднялася вгору, розсипаючи з ґнота іскри, а потім  дугою плавно опустилася в долину і впала в сніг, вибухнувши димним червонястим полум’ям.

Вражений Святослав не міг відірвати очей  від вогню, що швидко розтікався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить сніг.

Бояри і старші гридні перехрестилися.

— Славуто, ти  бачиш? — спитав оторопілий князь. — Що  б було,  коли б Кончак обложив наші городи?

— Згоріли б дотла, — коротко відповів боярин. — Наше щастя, що  ми  погромили його  сьогодні!

— Запитай бусурменина, чому Кончак відразу не пішов на нашу землю, а  зупинився на  Хоролі. Це  мені незрозуміло.

— Спочатку він  захворів, хай  береже його Аллах, мій повелителю, а потім почалася сильна відлига, і великий хан усе ждав  морозів і кращої дороги, — відповів Сулейман.

— Справді, нам  пощастило, — тихо промовив Святослав, а голосніше запитав: — Скажи мені, Сулеймане, звідки береться вогонь у твоїх  трубках?

— То  горить нефт[57], шахиншаху.

— Що  це?

— То кров  землі... У нашій стороні є місця, де з глибоких тріщин виступає, мов  із рани, чорна кров землі  — нефт, що горить краще і жаркіше за дерево.

— І багато ти привіз її з собою?

— Десять бочонків, мій  повелителю. Цього досить, щоб згорів Цар-город — столиця ромеїв!

Святослав переглянувся зі Славутою.

— Отже, Кончак мав  намір спалити Київ?

— Переяслаф і Куяф, мій  повелителю, — уточнив Сулейман, вирішивши, видно, що Кончак тепер  далеко, а Святослав близько, і від  шахиншаха урусів  залежить подальша його  доля, отже, потрібно говорити правду.

— О!  — тільки й  спромігся промовити на  це  великий князь. — Відтепер, Сулеймане, служитимеш мені, і я платитиму  тобі,  як  платив Кончак, поки мої  люди  не  навчаться користуватися «живим вогнем».

— Дякую за ласку, мій повелителю, — низько вклонився Сулейман.

Зі степу  повернулися чорні клобуки. Кунтувдей під’їхав похмурий, злий.

— Ну  що,   хане, наздогнав Кончака?  — спитав Святослав.

— Де там! Сніг  весь  узявся водою — тала  стопа за Хоролом!  А в Кончака свіжі  коні, — втік!

— Ну  не  сумуй!   Здобичі вистачить на  всіх,   а  супроти природи нічого не вдієш. Нам теж треба  поспішати додому, бо  незабаром ріки   розіллються так,  що  й  веснувати доведеться біля  Лубна.

...Стомлене військо русичів стало на  нічліг. На  високих місцях вої ставили похідні шатра, розводили багаття, варили в казанах куліш. Молодші гридні для  князів поставили посеред  табору намети, воєводи вислали в усі  кінці сторожу. Всюди лунали веселі голоси, палахкотіли багаття, мовби сповіщаючи Русь  про  велику перемогу...

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

1

Чутка про  перемогу Святослава Київського  та  Рюрика Руського[58]   над   половцями, на  цей   раз   над   самим Кончаком, весняним громом прокотилася по  всій  Русі.  Князі й бояри,  духовенство й  купці, ремісники і  смерди  зітхнули вільно,  на  повні груди:   народ  радів,  що   відбито,  відвернуто  ще  одну  і,  може, найбільшу загрозу, що  нависла над Руською  землею.

Не  радів  лише Ігор. Тяжка досада гризла йому  серце. Не міг  він  змиритися з думкою, що  втратив таку  щасливу нагоду  прославитися.

І подумати тільки — що  стало на  заваді!   Ожеледиця, туман!  Коли б не  вони, його  дружина птахом перелетіла б через  поле  до Лубна і він  обагрив би  свого меча  у битві  на Хоролі. І дзвони всіх церков і соборів Русі  воздали б нині й йому  разом зі всіма  хвалу!

Він  уже  встиг призабути або  не  хотів  згадувати, що  в глибині душі був радий їм. Бо  то була природна і незалежна ні  від кого  причина, чому  новгород-сіверські вої  не  зуміли прибути до Лубна, щоб  з’єднатися з киянами та переяславцями.

Клятий туман!  Відібрав у війська честь, а у нього — славу!.. Тепер усі дзвони Русі  дзвонять славу  Святославові, Рюрику, Володимиру Глібовичу, а він,  Ігор, залишивсь осторонь ні  з  чим!  Він!  Ігор!  Ольгович! Син Святослава,