Філіп Пулман - Янтарне скло

— Мені треба зібрати більше інформації. Я мушу подивитися, чи завжди цей вітер віє в одному напрямку, чи він, наче бриз, удень віє в один бік, а вночі — в інший. Тож мені доведеться проводити більше часу на дереві, можливо, навіть просидіти там усю ніч. Мені знадобиться ваша допомога, щоб збудувати якусь платформу, на якій я могла б спати, не боячись упасти вниз. Але понад усе нам потрібні докладніші спостереження.

Практичні та стурбовані новинами мулефа запропонували Мері відразу почати будівництво потрібних їй споруд. Вони знали, що таке мотузка із блоком, і Мері запропонували метод, за допомогою якого можна було б безпечно піднімати її всередину крони дерев, у такий спосіб звільнивши її від потреби щоразу дертися на дерево, ризикуючи колись зірватися.

Не відкладаючи цю справу на потім, мулефа відразу пішли збирати потрібні матеріали для спостережної платформи й підйомника та під її керівництвом почали плести міцні канати.

Після того, як отець Гомес поспілкувався зі старим подружжям із ферми в тіні оливкових дерев, він загубив слід Мері. Він витратив декілька днів на прочісування місцевості, але жінка, здавалося, зникла безслідно.

Він нізащо не відмовився б від своїх спроб відшукати її, незалежно від того, скільки часу це взяло б; розп'яття, що висіло в нього на шиї, та гвинтівка за плечима підтримували його рішучість у будь-якому разі виконати своє завдання.

Але якби не різниця в погоді, отець Гомес витратив би на це набагато більше часу. У світі Ситагаза було сухо та спекотно, і чоловіку дедалі більше хотілося пити. Побачивши на якомусь камені, вершині кам'янистого осипу, вологу пляму, він поліз подивитися, чи немає там джерельця. Джерельця там не було, але у світі з колісними деревами тільки-но пройшла злива. Ось так священик знайшов вікно та з'ясував, куди поділася Мері.

21

Гарпії

Ліра та Віл обоє прокинулися з важким відчуттям — наче засуджені на смерть в'язні в ранок перед стратою. Тіаліс і Салмакія займалися своїми бабками: годували їх мошками, яких впіймали біля антаричної лампи та знайшли в павутинні, і напували водою. Коли леді Салмакія побачила вираз Ліриного обличчя та помітила, як миша-Пантелеймон притискається до грудей дівчинки, вона облишила свої справи і підійшла, щоб поговорити з нею. Тим часом Віл вирішив прогулятися по окрузі.

— Ти все ще можеш змінити рішення, — промовила Салмакія.

— Ні, ми вже все вирішили, — уперто сказала Ліра, приховуючи свій страх.

— А як ми не повернемося?

— Ви не зобов'язані йти з нами, — нагадала Ліра.

— Ми вас не покинемо.

— А що, як ви не повернетесь?

— То ми вмремо, займаючись важливою справою.

Ліра мовчала. Раніше вона не роздивлялася леді як слід, однак тепер для цього випала слушна нагода. Салмакія стояла у світлі гасової лампи лише на відстані простягненої руки дівчинки. Її обличчя було добрим і спокійним, його не можна було назвати дуже красивим, але це було обличчя, яке радісно було б побачити під час незгод. Голос леді був низьким і виразним, і вона завжди охоче сміялася. Наскільки Ліра пам'ятала, їй ніхто ніколи не читав книжки та не співав колискових перед сном, ніхто не цілував її на ніч і не поправляв ковдру. Але дівчинка раптом подумала: якщо вона й чула колись голос, який огортав її любов'ю та теплом, то це був голос леді Салмакії. Її серце стиснуло неясно бажання тримати на руках дитину, колисати її та співати їй таким голосом.

— Добре, — промовила дівчинка, але на останньому складі її голос зірвався.

— Побачимо, що воно буде, — сказала леді й відвернулася.

Поївши сухого хліба і випивши гіркий чай — це все, що було запропоновано їм на сніданок, — вони подякували хазяям, узяли свої торби та почали продиратися крізь нетрі до узбережжя озера. Ліра озирнулася в пошуках смерті й, звісно, відразу побачила її — невиразна постать ввічливо трималася трохи попереду та час від часу оберталася, щоб подивитися, чи не відстають подорожани.

Небо було затягнуте похмурим туманом. День більше нагадував присмерки, а в тьмяному світлі рідкісних антаричних лампочок із поверхні калюж на дорозі постійно здіймалися в повітря схожі на видіння випари. Людей не було видно, і лише іноді діти бачили смертей, але в них над головами постійно ширяли туди-сюди бабки, наче прошиваючи весь світ невидимими нитями, і бачити це яскраве майоріння кольорів серед довколишньої сірості було дуже приємно.

Незабаром вони вийшли на околицю поселення та почали продиратися вздовж в'ялого струмка крізь рідкі зарості кущів. Іноді чулося різке квакання та сплеск, наче вони тривожили якихось земноводних, але діти побачили тільки одну живу істоту — жабу розміром зі ступню Віла. Тварина лежала прямо в них на шляху й дивилася на них так, ніби знала, що вони збираються зробити їй боляче, потім вона поповзла вбік — так повільно, наче була серйозно ушкоджена.

— Треба було б із жалості вбити її, — сказав Тіаліс.

— Звідки ви знаєте? — промовила Ліра. — Може, їй понад усе на світі подобається бути живою.

— Якби ми вбили її, то це було б усе одно що взяти її з собою, — завважив Віл, — а вона хоче залишитися тут. Я за своє життя вбив достатньо живих істот, і навіть брудна застояна калюжа може бути кращою, ніж смерть.

— Але, може, вона страждає? — спитав шевальє.

— Якби вона вміла розмовляти, вона сказала б нам. А позаяк вона мовчала, не будемо її вбивати — це було б реакцією на наші почуття, а не на жабині.

Вони рушили далі. І хоча туман дедалі густішав, невдовзі відлуння їхніх кроків стало дещо іншим, указуючи на те, що десь неподалік знаходиться відкрита місцевість. Аби зробити свої очі якомога більшими, Пантелеймон став лемуром і тепер сидів у Ліри на плечі, притиснувшись до її вогкого волосся, але як він не вдивлявся в сутінок, його зір сягав лише на декілька кроків. Він безперервно тремтів.

Раптом подорожани почули удари дрібних хвиль об берег. Звук був дуже тихим, однак його джерело явно знаходилося десь поблизу. Бабки разом зі своїми наїзниками повернулися до дітей, а Пантелеймон заліз Лірі за пазуху. Дівчинка присунулася ближче до Віла, і вони ще повільніше пішли слизькою стежкою.

І ось показався берег. Перед ними лежала масляниста, Піниста нерухома вода, час від часу об гальку мляво розбивалася хвилька.

Стежка повернула ліворуч, і, пройшовши ще трохи, діти побачили над водою дерев'яну пристань, котра більше нагадувала згусток