Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

— Ми тут уже хвилин двадцять, — прошепотіла Гуля. — Туди-сюди їздимо.

Але їхали ми вже не туди-сюди, а прямо. І залізні колеса прискорювали свій ритм. Повз нас проплив освітлений вокзал Артемівська.

— Вже Україна, — прошепотів я до Гулі, коли вогні станції опинилися позаду. — Ти давно не спиш?

— Години зо дві, — відповіла вона.

— Слухай, а ми проїжджали українську митницю?

— Так, — кивнула Гуля. — Там люди в формі з собакою уздовж вагонів ходили.

Такий короткий і виразний опис української митниці воднораз і потішив, і заспокоїв мене. Сон уже вивітрився з моєї голови.

— До вечора будемо в Києві, — прошепотів я Гулі. — Закинемо речі до мене... до нас додому і підемо кудись у кафе. Треба буде тільки в «бухгалтерки» Галі половину зекономлених баксів попросити...

— А що потім? — запитала вона.

— Потім будемо жити, нормально жити.

Вона усміхнулася.

— Давай іще полежимо, — запропонувала Гуля.

Ми влаштувались удвох на нижній полиці. Я лежав попід стінкою, вона — скраю. Поїзд похитував нас, і ми, наче граючись, цілували одне одного.

— У мене з собою диплом, — раптом прошепотіла Гуля. — Я зможу працювати лікарем... Добре?

Я здивовано подивився на неї.

— Ти хочеш працювати? — запитав я і зрозумів, що питання пролунало досить по-дурному.

— Так, — відповіла Гуля. — Доки в нас нема дітей... Погладь мене!

Я гладив її волосся. Вона лежала із заплющеними очима. Кутики її рота посмикувалися.

Здається, я був щасливий. «Здається» — це тому, що щастя було якимось незбагненним. До нього примішувався легкий страх, побоювання відповідальності. «Наше майбутнє починається сьогодні ввечері», — думав я і намагався уявити собі це майбутнє. А воно не уявлялося. Звісно, його не так просто побачити. Та й уява моя натомилася, перестала вірити в дива. Скептицизм, а може, дійсно цинізм, — ось що я набув за час цієї мандрівки. Тепер треба лікуватися. Треба повертати рукам, почуттям, голові й роту смак до життя. Треба випити якоїсь «іншої кави». Треба збадьоритися душею. Тіло саме відпочине від утоми.

Я раптом усвідомив, що все ж таки існує кручена нитка, що з’єднує душу з тілом, — це нерви. Це вони примушують руки тремтіти, вони надають сновидінню заряд кошмару. Інша, щойно вигадана мною кава навряд чи зможе збадьорити душу, не посилаючи якісь заряди по нерівних нитках моїх нервів. Хіба що це буде «кава з молоком» із бляшанки дитячого харчування.

Я притис Гулю до себе, тицьнувшись носом у її волосся.

67

Зранку нас розбудив полковник. Попередньо постукавши до дверей купе, він почекав кілька хвилин, думаючи, що цього часу нам вистачить, аби піднятися й зустріти його бадьорими усмішками. Але коли він увійшов, ми досі лежали. Правда, вже з розплющеними очима.

Полковник був гладенько поголений, і вуса його знову набули шляхетного охайного вигляду.

— Вода в титані закипіла, — оголосив він і подивився на годинник. — У нас залишається година на чаювання. Даю вам три хвилини на підйом!

Він усміхнувся і вийшов. Коли повернувся — ми вже сиділи за столом.

— Ну що, будемо крапки над «і» ставити? — запитав він напівжартома-напівсерйозно, розмішуючи ложкою в склянці «залізничний» цукор, який ніяк не хотів розчинятися.

Потяг пішов на поворот, і я автоматично зиркнув у вікно. Обрій скидався на паркан із височезних труб. Труби мовчали, над ними синіло чисте небо.

— За годину будемо в Харкові, — розпочав розмову полковник Тараненко. — Я тому вас і збудив. Остання можливість побалакати. Тільки спочатку говоритиму я.

Він усміхнувся і обвів нас трошки напруженим поглядом.

— Я вас потім вислухаю, — вів далі полковник. — А спочатку ви повинні вислухати мене. Уважно і не перебиваючи. Згода?

Мовчання — знак згоди. Полковник іще раз обвів нас поглядом. Витримав двохвилинну паузу.

— Я залишаюся в Харкові, ви поїдете далі...

— А пісок? — запитав Петро, втупившись ув очі Вітольду Юхимовичу.

— Ми ж домовились: ви слухаєте уважно і не перебиваєте мене! Потім поставите питання, якщо будуть.

Полковник пожував губами.

— Гаразд, про пісок... Пісок уже не з нами. Вагон із піском залишився в Артемівську. Ні я, ні ви, ні ми разом не маємо ані права, ані можливості вирішувати, що з ним робити. Я вже поминаю те, що цей пісок спочатку треба серйозно дослідити. Але головне завдання ми виконали разом — переправили пісок в Україну. І це, як ви розумієте, нам зарахують... Можу пообіцяти тільки одне — намагатимусь повідомляти вам усі новини, що стосуватимуться цього піску. Але у ваших інтересах нікому про пісок не казати. По-перше, вам усе одно не повірять. По-друге, якщо ви почнете про нього бовкати, то більше нічого не дізнаєтеся. Але зможете виявити, що вас розшукує московська ФСБ за підозрою в торгівлі зброєю і наркотиками на Північному Кавказі. До речі, це була вимушена ситуація. Інакше нам би не вдалося провезти пісок. На жаль, високої мети чистими руками не досягнути! — полковник важко зітхнув. — Тепер про інше. Тобі, Колю, — він повернувся до мене, — до Києва поки повертатися не можна. Мене не цікавить, де ти на певний час можеш заховатися, але заховатися треба. Думаю, що Петру ти довіряєш більше, ніж мені, тому можеш залишити йому свої координати, а ми через нього тобі повідомимо, коли можна буде повертатися до Києва. Гадаю, що в СБУ знайдеться можливість розчистити тобі смугу для посадки. Але місяць-другий треба буде зачекати. Ну, а ви, — він перевів погляд на Петра й Галю, — можете вільно їхати додому. Я ще раз повторюю — у ваших інтересах мовчати про пісок. Ви ж не по пісок їхали! Ви їхали по скарб, нехай і по духовний скарб. З’їздили й повернулися. Нічого не знайшли. А проте збагатилися життєвим досвідом, а дехто, — полковник хитрувато подивився на мене, — навіть знайшов свій скарб, — і він перевів погляд на Гулю. — Одним словом, життя триває. Попереду — світле майбутнє. Давайте згадувати з минулого тільки хороше і забудьмо взаємні образи. Все!

Пафосно закінчивши свій монолог, полковник полегшено зітхнув і ковтнув чаю.

Я міркував про те, куди нам тепер із Гулею їхати. Родичів у мене в Україні не було. Знайомі були, але звалюватися їм на голову разом із