Володимир Опанасович Обручев - В нетрях Центральної Азії

верст. Тут ми зустріли сім'ю монголів-торгоутів і заночували по сусідству, оскільки в них можна було дістати молоко. Лобсин, звичайно, розговорився з ними, дізнавшись, що вони того ж племені, що і він. Вони, за його словами, колись відбилися від орд Чингісхана і залишились кочувати в Куруктазі, виловлюючи диких верблюдів. Лобсин дізнався від них про те, що поблизу одного з джерел цієї долини, яка зветься Тунгузликом, є мури старовинного укріплення і біля них давні могили. Я на всякий випадок записав ці відомості.

З півдня долина Тунгузлик обмежована плоским хребтом Куруктаг, на якому підноситься група високих гір. Як розповідали торгоути, біля підніжжя цієї групи є джерела і пасовища, а при них і зимовища торгоутів. Схили цієї групи гір нібито такі круті, що навіть звірі не можуть на них здиратися. В цих горах часто можна чути гуркіт грому, стрільбу з гармат, звуки дзвону, музику, співи. Ці гори буддисти вважають святими. Розповідають, що якийсь святий піднявся колись на вершину, недоступну для людей, влаштував на ній обо, помолився і зник. Група називається Сайхан-Ула. За словами інших, святий залишився в горах і час від часу молиться, викликаючи ті звуки, що їх чують люди. Ці розповіді, після того як я відвідав Долину бісів, яка знаходиться в тих же горах далі на схід, наводять на припущення, що в цій високій, скелястій і труднодоступній групі сильні вітри і бурі, очевидно, і. створюють ці різні звуки, помічені людьми. Я записав ці відомості на доповнення до інших, які збирав про страшенні вітри Ібе.

Торгоути, що ми їх зустріли, кочували в долині вздовж північного підніжжя Куруктагу, займаючись переважно полюванням; добуті шкури вони збували в Токсуні і про дальший шлях до Таріму нічого певного не знали; вони порадили нам іти на південний схід, через старий рудник в поселення Кизилсенір, де знайдеться провідник до Лобнору. Ми так і зробили; перший перехід привів нас до старого рудника Кантбулак у північних передгір'ях Куруктагу. Тут ми знайшли лише сім'ю сторожа, який повідомив нас, що в руднику працюють кілька чоловік в зимовий період, коли вони вільні від польових робіт; робітники-дунгани приходять восени з Токсуна і добувають свинцеву руду, яку навесні виплавляють під наглядом китайського чиновника, що приїжджає з Урум-чі, куди він і вивозить виплавлений свинець. Рудник же, за словами сторожа, дуже давній, і деякі шахти мають більш як 100 сажнів завглибшки.

Наступного дня ми пройшли до селища Кизилсенір. Це маленький оазис біля підніжжя Куруктагу, з заростями комишу, тамариску, гаєм тограку, джигди, саксаулу і навіть плодових дерев, що їх розвели таранчі-мисливці, які сюди переселилися з Люкчуна років з тридцять тому. Один з них погодився провести нас до ріки Тарім, до якої ще лишилося близько 120 верст. Шлях ішов через плоскі верхів'я Куруктагу, над якими підносилися вище окремі гори. Провідник називав мені їх імена, але я відразу не записав цих назв, а потім забув. Місцевість була мілкогірна і пустинна, та на третій день подорожі ми зустріли цілий ліс із тополь, обмежований заростями тамариску і комишу; тут ще зберігся рукав ріки Кончедар'я, який тече з Південного Тянь-Шаню і вздовж південного підніжжя Куруктагу відхиляється від решти рукавів цієї ріки далі на схід. Недалеко від нашої зупинки на березі річища виднілися мури фортеці та руїни фанз давнього міста Емпень. Провідник повідомив нас про те, що хтось розкопував ці руїни, але нібито нічого цікавого не знайшов; я на всякий випадок записав цю назву міста. Проте ріки тут уже не було, тягнулося широке сухе русло, що його засипав пісок невисоких, заввишки в 1,5–2 сажні, барханів, звернених положистими навітряними схилами на північний схід. По старому руслу були розкидані сухі стовбури тополь, деякі з них ще стоять прямовисно, до половини засипані піском. Можна гадати, що пануючі північно-східні вітри, засипаючи піском русло-ріки, примусили її відсунутися на захід.

Бачачи ці сліди колишнього життя при наявності-води, я згадав, що консул перед від'їздом дав мені переклад витягу з старого китайського літопису Ханської династії середини І століття до нашої ери. Він сказав, що в ньому згадується місто на озері Лобнор, руїни якого можуть трапитися на моєму шляху і викликати бажання зробити розкопки.

Я дістав витяг і прочитав таке:

«Царство Шаньшань інакше називається Лоу-Лань. Місто Юші, його столиця, лежить за 1600 лі від воріт Янг (Великої стіни) і за 6100 лі від м. Чангань (Сіань-фу, тепер столиця Шеньсі). В ньому живуть 1570 родин, 14 100 душ населення, 2912 воїнів. Знаходяться такі чиновники: намісник для оборони від ху; головний комендант Шаньшаня, головний комендант для ведення війни проти Гюші (Турфана), правий і лівий князі, князь для війни проти Гюші, два головних товмачі.

На північний захід до місця проживання генерал-протектора 1785 лі, до царства Шань (на південний схід від Карашара) 1365 лі і на північний захід до Гюші (Турфана) 1890 лі.

Грунт піщаний і солоний. Тому мало землеробства, і населення залежить від продуктів сусідніх царств, звідки доставляють хліб. Царство має яшму і багато комишу, тамариску, шелюги, тополь і білої порості. Населення з своєю худобою шукає зрошувані місця та місця, що заросли. Розводять ослів, коней і багато верблюдів. — Уміють виготовляти зброю, подібну до тієї, що з Дже-цзяня [північний схід Тібету]». Слова в дужках, очевидно, вставив консул у старий текст для пояснення. Міра «лі» — більша за 500 метрів.

Судячи по цьому витягу, десь тут по ріці Кончедар'ї, мабуть, нижче по течії, близько 1900–1950 років тому було велике місто, столиця якоїсь держави, яка воювала; і якимись там ху [гуннами?] і з турфанцями.

Відшукати знаходження на місцевості цього міста Лоу-Лань, що з царства Шаньшань, і почати тут розкопки було б дуже цікаво, і, можливо, що відпала б потреба далі подорожувати до Нії і Керії, хоч мені після знайомства з Долиною бісів і піщаними горами Кумтагу дуже хотілося оглянути ще знамениту піщану пустиню Такла-Макан.

Ми стояли на березі старого русла Кончедар'ї біля якогось колодязя, який, за словами нашого провідника з Кизилсеніру, викопали мешканці цього поселення для ночівлі на шляху до живого русла цієї ріки. Там десь трохи далі були поселення і містечко Дурал, де вони збували шкури диких верблюдів, архарів та дзеренів, обмінюючи їх на хліб, тканини та взуття. Я почав розпитувати цього провідника, чи не знав бува він чого-небудь про древнє місто Лоу-Лань на Лобнорі. Він відразу заявив мені, що Лобнор лежить набагато далі на південь, що це велике озеро