Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Процес сповіді, що розгортався переді мною, відчувався як спроба підвести мене до певних меж, де я повинна була покаятися в своїх таємницях і визнати їх великим гріхом. Він терпляче говорив мені, що таємниці — це тяжкий тягар для душі, і тільки через каяття можна очиститися. Його слова, хоч і звучали як благі настанови, були насправді частиною великої гри Її Величності. Я знала, що кожен етап підготовки до весілля був ретельно спланований, і все мало на меті вивести мене на шлях, де я, можливо, вимушена була б зізнатися в чомусь, що могло б призвести до мого розгрому. Але мені було байдуже.
Я слухала його, мовчки зберігаючи спокій і розуміння того, що він намагається не тільки очистити мою душу, а й витягнути те, що могло б зіпсувати мою репутацію перед двором. Я давала відповіді, обираючи слова з обережністю, але в глибині серця мені було зрозуміло, що жодні слова не змусять мене здатися слабкою чи готовою до компромісу. Це була моя гра, моя боротьба.
Невдовзі після сповіді, в коридорі мого покою з'явилася фрейліна з подарунком від королеви — перукою. Вона була велика, надзвичайно пишна і явно старомодна, з високим ободом і безформними кучерями, що спускалися до плечей, це нагадувало швидше картину, аніж частину сучасного костюму.
Я лише посміхнулася і подякувала фрейліні, глибоко розуміючи, що кожен цей жест мав за мету якось мене "перебороти", зробити мене менш гідною Генрі. Але я не дозволила собі спуститися до цього рівня. Я знала, що вони чекають на мою реакцію, чекають, щоб я зрозуміла, що їхня стратегія працює, але я трималася — з посмішкою, яку в очах ніби й не побачити, але у серці горіла впертість, яка залишалася непохитною, незважаючи на їхні хитрощі.
Це була остання витівка на сьогодні, і, зізнаюся, навіть мій втомлений розум почав грати в азарт. Як тільки я зважилася на цю дивовижну гру, я не могла не задатися питанням: Що ж вони вигадають тепер? І, звісно, вони не підвели — як тільки в мою кімнату проникло нове ранкове світло, до моїх покоїв принесли ще один «подарунок» від самого короля.
Служниця, обережно поставивши флакон на столик, миттєво відкрила його, і одразу кімнату заповнив настільки інтенсивний аромат, що мене ледь не запаморочило від цієї потужної хвилі. Амбра... Така важка, насичена, майже фізично відчутна. Аромат був настільки сильним, що здавалось, він здатний звалити з копит самого більшого королівського скакуна, а я, затримавши подих, намагалась уникнути його нав’язливої влади. Ввічливо подякувала, не втрачаючи ані краплі спокою, а після того, як служниця вийшла і двері зачинилися, не стрималась. Рука майже мимоволі потяглася до вікна, і я попросила провітрити кімнату.
Невже не можна було вжити менше «аромату королівської величі»? І коли флакон врешті був винесений з кімнати й захований у далекій дорожній скрині, я відчула, як разом із його зникненням, наче зникла тяжкість, що висіла в повітрі.
Та на цьому не зупинились... Згодом принесли букети — безумовно прекрасні. Пухнасті, ароматні квіти, що розквітли в кожному куточку моєї кімнати. Якби не їхній п'янкий аромат, я б могла подумати, що це справді жест ввічливості, а не ще одна перевірка.
І ось, коли я вже намагалася заспокоїтись і опанувати емоції після таких сюрпризів, принесли ще одну чашку чаю. Я не могла не помітити той дивний, навіть трохи підозрілий аромат, що витав навколо. Трав’яний, майже звабливий, але з чимось відчутно неприроднім, наче щось нещасливе ховалося у його гіркуватому запаху. Звичайно, що я не стала його пити.

Єдиним справжнім світлом серед цього калейдоскопа подарунків і жестів, що лунали з кожного боку, стало кольє від Джона. Це було щось неймовірне — витончене, як сама природа. Перлини, що ледь вловимим блиском грали в променях світла, наче рідкісні зорі, зібрані в коштовній мушлі, чудово вирізьбленій з каменю незвичайного, молочного відтінку. Мушля була такої тонкої роботи, що здавалося, ніби вона жива, дихає в такт моєму серцю. А ще кожна перлина мала свою форму, свою маленьку унікальність, і в цьому була певна чарівність.
Служниця снувала навколо мене, як тінь, завершуючи останні штрихи вбрання. Мене одягли в сукню, розкішну і вишукану, що спадала хвилями дорогої тканини, огортаючи моє тіло, немов ніжний шовковий серпанок. Легкий рум’янець освіжив моє обличчя, а перука, яку я привезла з дому спеціально для цієї церемонії, вдало підкреслювала лінії моїх скул та довгу витончену шию.
Та головним моїм секретом було не це. У мене був прихований дарунок від лікаря—атласний пластир, досконало підібраний під колір моєї шкіри. Як тільки служниця обережно припудрила область декольте, він став абсолютно невидимим. Навіть ті, хто стояв поруч, не могли помітити його. Це додавало мені впевненості. Я знала, що вечір може принести будь-які несподіванки, але я була готова.
Коли одягнули кольє, здавалось, що цей витвір мистецтва був створений спеціально для цієї сукні, як якесь магічне її продовження, наче Генрі бачив сукню ще до того, як я її вдягнула.
Двері прочинилися, і всередину увійшов Він. Я відчула, як на мить затрималося його дихання, а погляд застиг у виразі захоплення. Його очі пробіглися по мені знизу догори, ніби намагаючись запам’ятати кожну деталь мого образу.
— Баронесо, сьогодні ви повністю відповідаєте своєму титулу, — промовив він з теплою усмішкою, і я відчула, як тепло розливається в грудях.
Я відповіла йому ніжною усмішкою, але не встигла нічого сказати, як він раптом наблизився і, нахилившись до мого вуха, прошепотів:
— Від мене не відходь ні на крок, а то ще викрадуть.
Я не стрималася і широко посміхнулася. Вмів же він розвеселити мене навіть у найтривожніші моменти. В його присутності всі хвилювання відступали, а світ ставав простішим і яскравішим.
Я уявляла, що церемонія буде скромною, без надмірностей, адже ми з Генрі все так і не стали частиною цього світу. Місяць нашого перебування при дворі не подарував нам ані справжніх друзів, ані добрих знайомих. Все навколо було чужим і незрозумілим, повним лицемірства та непотрібних етикетів. Ми залишалися на віддалі, оберігаючи нашу внутрішню цілісність від нав'язливих поглядів і закулісних маніпуляцій. Тому, коли на самій церемонії були лише ми і кілька знайомих Генрі, я вірно сприймала цей момент як невеликий острівець спокою серед шаленої, але такої красивої бурі королівського двору.