Гай Свєтоній Транквілл - Життєписи дванадцяти цезарів

затанцює вергілієвого “Турна”. Дехто навіть каже, що він убив актора Паріса як свого небезпечного суперника.

55. Мав неймовірне прагнення до безсмертя й вічної слави, проте було воно безглузде: багатьом речам та місцям замість звичних назв давав назви за своїм іменем, як-от місяць Квітень назвав Неронієм, а Рим намірявся перейменувати на Нерополь.

56. Зневажав усі вірування, поклонявся тільки богині Сирії[675], однак і її згодом почав настільки зневажати, що відливав на її образ. Потрапив під вплив іншого забобону, якому незмінно вірив: мав маленьку лялечку, яку йому подарував якийсь невідомий плебей, аби вона захищала його від різних підступів. Одразу після цього викрили змову, і Нерон прийняв статуетку за найвище божество, приносячи їй жертви тричі на день, переконував та стверджував, що завдяки їй він передбачає майбутнє. За кілька місяців до загибелі ворожив також на нутрощах жертв, але нічого втішного не побачив.

57. Відійшов на тридцять другому році життя, того ж дня, у який колись вбив Октавію[676]: народ настільки втішився, що простолюд, натягнувши каптурі свободи[677], бігав по всьому місту. Попри те, не бракувало й таких, що протягом довгого часу прикрашали його могилу весняними та літніми квітами, виставляли на ростральних трибунах його статуї у претексті, видавали едикти, начебто він живий та у швидкому часі повернеться на біду недругам. Навіть парфійський цар Вологез, виряджаючи посланців до сенату для відновлення союзу, слізно просив, щоб шанували пам’ять про Нерона. Та навіть двадцять років опісля, коли я ще був підлітком, з’явився один чоловік невідомого походження, який видавав себе за Нерона[678], а його ім’я настільки поважали парфіяни, що вони ревно його підтримували та неохоче видали.

7

Ґальба

1. Рід Цезарів закінчився Нероном[679]: про це попереджувало багато знаків, і насамперед слід розповісти про два найочевидніші. Як тільки Лівія одружилася з Августом та поверталася на своє помістя у Вейях, над нею раптом появився орел, що ніс білу курку, а вона в дзьобі тримала гілочку лавру. То ж орел впустив курку просто на коліна Лівії: вона вигодувала птаху, виплекала й гілочку. Курка вивела стільки куряток, що й до сьогодні ця вілла зветься “Курячою”, а з гілочки розрісся такий парк, що лавр для тріумфу Цезарів брали саме звідти. Був навіть звичай одразу садити нове деревце на місці використаного, і помітили, що деревце засихало разом із смертю того, хто його посадив. Отож на останній рік правління Нерона і парк увесь засох до кореня, та й кури всі, які були, поздихали. А ще якось блискавка ударила в храм Цезарів, і з усіх статуй попадали голови, й Августові навіть вибило скіпетра з рук.

2. Нерона заступив Ґальба, який не мав жодного стосунку до родини Цезарів, однак належав, без сумніву, до визначного й величного роду, оскільки завжди писав на своїх статуях, що є правнуком Квінта Катулла Капітолійського[680], а ставши імператором, у передпокої виставив свій родовід, у якому виводив свій батьківський рід від Юпітера, а материнський — від Пасифеї, дружини Міноса.

3. Довго було б перелічувати всі постаті й достоїнства цього роду, та про його сім’ю розповім дещо. Точно невідомо, хто перший із Сульпіціїв і за що дістав прізвисько Ґальба. Одні вважають, що хтось із родоначальників довго тримав якесь іспанське місто в облозі, поки нарешті не спалив його смолоскипами, помастивши їх ґальбаном[681]; інші, що протягом довгої недуги постійно користувався ґальбою, тобто ліками, що загорталися у шерсть; ще хтось говорив, що був дуже повний, а це галли називають ґальбою, ще інші — навпаки, нібито був такий худий, як комаха, що живе у дубовій корі й зветься ґальбою. 2. Прославив цей рід консуляр Сервій Ґальба[682], який був чи не найвизначнішим оратором свого часу. Кажуть, що коли він обіймав посаду претора в Іспанії, зрадливо вбив тридцять тисяч лузитанців, що спричинило війну з Віріатом[683]. Онук його був легатом Юлія Цезаря у Галлії: але Цезар не допустив його до сенату, і він образився на нього та примкнув до змови Кассія й Брута, за що був покараний відповідно до Педієвого закону. 3. Від нього походять дід та батько Ґальби-імператора: дід більше славився своїми студіями, а не посадами — не просунувся далі, аніж претор; зате видав доволі розлогу та цікаву історію. Його батько був консулом і дарма, що був низького зросту, до того ж горбатий, та не мав значних успіхів як оратор, все ж наполегливо виступав у судах. 4. Одружений був спочатку із Муммією Ахайкою, онучкою Катулла й правнучкою Луція Муммія, що зруйнував Коринт, а згодом — з Лівією Оцелліною, доволі багатою та гарною жінкою. Говорять, що вона прагнула вийти заміж за нього через його знатне походження, і навіть ще палкіше після того, як він, аби не виглядати брехуном, у відповідь на постійні домагання відвів її у безлюдне місце і скинувши одяг, показав свою тілесну ваду. Від Ахайки мав синів Гая і Сервія. Старший, Гай, розтративши своє майно, покинув місто, а коли Тиберій заборонив йому брати участь у виборах на посаду проконсула, покінчив життя самогубством.

4. Сервій Ґальба, імператор, народився за консульства Марка Валерія Мессали та Ґнея Лентула, дев’ятого дня перед січневими календами, в сільському будиночку, розміщеному на горбі поблизу Таррацини, по ліву руку, якщо рухатися у напрямку до Фунди. Мачуха Лівія всиновила його, і він прийняв її ім’я та прізвисько Оцелла, узявши ім’я Луцій замість Сервій аж до того часу, як став імператором. Усі знають, що коли він ще був юнаком та разом із своїми однолітками вітав Августа, той поплескав його по щоці й сказав: “І ти, дитино, моєї влади скуштуєш”[684]. Та й Тиберій, довідавшись, що Ґальбі пророкують імператорство, але в старшому віці, сказав: “Нехай живе собі здоровий, оскільки нас це не стосується”. 2. Якось його дід приносив жертву після удару блискавки[685], і орел вихопив жертовні нутрощі з його рук та заніс на дуб із жолудями: це було витлумачено так, що родина матиме найвищу, хоча й пізню владу. На що він, розсміявшись, відповів: “еге ж, коли осел вродить”[686]. Тож ніщо у майбутньому так не переконало Ґальбу захопити владу, як народження ослика: усі жахалися цієї бридкої прикмети, і лише він сприйняв її за добру, пам’ятаючи слова діда, що приносив жертву. 3. Прийнявши чоловічу тогу, побачив сон, у якому Доля[687] промовляла