Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

був він зійти на барикади, щоб скинути безбожну владу царів і панів і ствердити побожну безвладність народу.

Хто сіє вітер, жатиме бурю. Але не завжди. Ні, не завжди! Кирило-методіївці сіяли вітер, сподіваючись на бурю, але березнева буря, що наступного 1848 року потрясла Европу, пронеслася на вулицях Парижу, Дрездену, Відня, Берліну, Мюнхену, але вона не зачепила Києва. В Києві панувала мертвотна тиша.

Революція на Україні задавлена була в самих перших її початках.

Трус на мешканні Миколи Костомарова відбувся 29 березня 1847 року. Одночасно з Костомаровим були заарештовані в Києві Тулуб, Навроцький, Андрузький, Маркович.

В ці дні Шевченка в Києві не було. Загаявшись після Кулішевого весілля на Чернігівщині, він забарився до перших днів квітня в Седневі в гостинній господі Лизогубів. Замість виїхати своєчасно, — Шевченко згодився бути «боярином» на весіллі Костомарова й Аліни Крагельської, — він, немов сповнений якихось невиразних і темних передчуттів, відкладав свій від’їзд з дня на день. Щось ніби його тримало.

Було п’яте квітня, день, на який призначене було вінчання. Завчасно одягнений в фрак, Шевченко зійшов з візка. Обережно ступив на вогкий пісок, щоб не закаляти нових і начищених черевиків.

Була повінь. Неозорим морем Дніпро розлився від краю обрію до краю, від Броварського лісу до Київських гір. Вода несла жовту піну, зірване з дерев гілля, змиту з піль і знесену з хатніх стріх солому. Квітневий день солодко млів в вологому блакитному теплі. На прибережній вербі сіріли пухнаті китиці. Вода м’яко плюскотіла; хлюпочучи, билась об дошки порону.

За безкраїм водяним простором ріки на горах простягся золотоверхий Київ. Струнка, як свічка, палала прозоробілим воском далека дзвіниця Лаври. Срібною мрією туманів сивоблакитний Андрій.

На останній поштовій станції перед Києвом в Броварах Шевченко трохи закусив і хильнув якусь чарчину. Тепер його огортав рожевий туман, колихаючись в ньому й довкола нього ясними хмаринками. Йому було весело в чеканні на зустріч з друзями, на урочистопишну церемонію вінчання, від думки, що незабаром він поїде за кордон до Італії, що світ одкрив перед ним двері в парадиз.

Нетерпляче він спитав у поронника, коли одпливе порон, бо він не має часу гаятись.

З-за чорного стовбура верби виступив вусатий жандар в мундурі з ґудзиками й випнутому на грудях. Жандар підійшов до Шевченка й спитав, чи не він є Тарас Шевченко, маляр?

І тоді все відразу було скінчено. Зірвалось серце. Похитнувся світ. День похолов, зблід і замовк. Згасло соняшне сяйво, затягнене випняним безбарвним серпанком. Десь зникла верба з сірими китицями, а з нею також коні й візок, з якого він щойно зійшов. Час спинився.

Усе, що діялося далі, діялося в іншому, чужому, незнаному, досі небаченому світі. Світ розколовся на дві половини, й їх не можна було стулити.

Він робив даремні зусилля зібрати крихти свого розтрощеного «я». Він більше не належав собі. Він більше не був собою. Між ним, яким він був перед кількома хвилинами, й ним тепер простяглася прірва.

Ніч, проведена в арешті, була дика й безсонна. Фрачна пара й білі рукавички виглядали безглуздо серед цих голих стін з плямами від розчавлених блощиць. Коли, крутячись на дерев’яному тапчані, повертаючись з боку на бік, він чув хрумтіння крохмальної сорочки, йому здавалось, що хтось, знущаючись, хотів підкреслити різницю між тим, що було колись, і теперішнім його становищем.

Наступного дня Шевченка посадили на візок і в супроводі поліційного старшини й жандаря повезли до Петербурґу тією ж дорогою, що нею перед кількома днями проїхали Микола Костомаров, Опанас Маркович і інші його друзі.

На 11 день, 17 квітня о 3 годині дня Шевченка привезли в Петербурґ і він переступив через поріг Третього Відділу Канцелярії Його Величности.

В Орлі. Перші дні

Одного сірого червневого ранку візок з подорожніми в’їхав у місто. Візок підстрибував на нерівній бруківці. По обох боках вулиці тяглися однакові, подібні один на один тривіконні дерев’яні сірі будинки, сірі високі паркани з глухими замкненими ворітьми.

«А коли сіро, то й вовк!» За приказкою. Натягнувши віжки, рудий бородатий візник спинив коня, тоді, повертаючись до пана, хрипко, невиспаним голосом сказав: «Приїхали!»

Спітнілі стомлені коні стояли, мляво опустивши голови, важко дихали, роздуваючи боки. Махали хвостами, відганяли ґедзів.

Іван, що дрімав за спиною пана, прокинувшись, солодко позіхнув, перехристив рота і, не кваплячись, спитав, чи злізати?

Маркович голосно й роздратовано заричав: «То ж ти чуєш, що приїхали! Чи тобі вуха позакладало?.. Чи ти що собі думаєш?..»

Іван покірно зліз з воза. «Хіба я що?» мурмотів він до себе, заходжуючись стягати речі з воза. «Хіба ж я думаю? Хіба мені вуха позакладало, що я не чую?..»

Опанас грізно насупив брови: «Що ти там собі мурмочеш під ніс, ти, мурмило?»

«То вже виходить так, що мені й мурмотіти не можна?»

«Йване, ой, не доводи мене до гріха!» — докірливо сказав Маркович.

Іван відхилився: «Ні, я нічого, — відповів він, — я нічого. Я тільки кажу, до себе, що ти, Йване, хлопе, не думай, а роби, що тобі пан кажуть!»

Марковим з тим згодився: «Ну, та ж і роби!» «Я й роблю!» «То й роби!» «Авжеж, що роблю!» «Ой, Іване, щоб ти чогось не діждав собі! Мовчи краще!»

Іван відчув в голосі пана знані йому нотки, відразу замовк і мовчки тягав речі в сіни до гостиниці, звідки вже вискочив господар в довгополому чорному кафтані й парубчак в кумачевій сорочці з м’ятою, колись білою серветкою під пахвою.

Кімнатка в гостиниці, де влаштувався Маркович по приїзді до Орла була глуха й убога. Сморід від відхідників наповняв все приміщення, проходив в кімнати. Вночі було чути п’яні вигуки картярів, жіноче вищання, сміх дівчат або гістеричний плач. По коритарах хтось проходив, стукочучи важкими чобітьми.

Не заснути. Запалював свічку, розкривав Євангелію, що її брав зі столика і з якою не розлучався. В нічних присмерках, в коливаннях тіней, в чаді лойової свічки, що стікала, в мишачому шелесті, шересі, думав про свою скупу, черству, нещасливу долю. Раз-у-раз завжди про те саме.

Інформація видавця

В. Домонтович

Д 66 Романи Куліша, Мовчуще божество / Передмова Оксани Щур. — Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2020. — 264 с.

ISBN 978-617-7286-56-0

«Романи Куліша» — белетризована біографія Пантелеймона Куліша, що ілюструє, як у його епоху розвивалися любовні стосунки. Значна частина описаних тут любовних історій відбувається не у реальному житті, а у фантазіях людей, які активно листуються. Це абстрактні, вигадані, деформовані, ідеалістичні романи. Це історії захоплень і зречень, поривів і