Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

з чудернацьких гіпотез, про які так люблять фантазувати теоретики. Але тепер я не міркував настільки впевнено, бо це наразі була єдина гіпотеза, якою можна пояснити все, що відбувається... інакше доведеться припустити, що титанці — бовдури, які намагатимуться ловити рибу не лише у струмку, а й у ванні. Але це не так.

— Стривай, Семе. Згідно з теорією доктора Макільвейна, кожен слимак є продовженням іншого слимака, еге ж? Іншими словами, та тварюка, яка спіймала мене минулої ночі, була такою ж самою, яка взяла тебе в полон, і фактично такою ж самою, що керувала тобою. Ой, та я вже зовсім заплуталася. Я хотіла сказати, що.

— Так, правильно. Це — загальна ідея. Те, що їх об’єднує. Але вони мають до того ж ще й індивідуальний характер. При прямому спілкуванні слимаки обмінюються своїми спогадами і стають близнюками. Тоді, якщо це насправді так, той, що трапився минулої ночі, пам’ятає все, що дізнався про мене, якщо мав пряме спілкування зі слимаком, який їздив на моїй спині, або з будь-яким іншим слимаком, який спілкувався зі слимаками, котрі у свою чергу спілкувалися з тим, якого я носив на спині, — а в тому, що вони також спілкувалися з ним, я не сумніваюся, бо знаю їхні звички. Візьмімо, для прикладу, трьох слимаків: Джо, Мо і... е-е-е... Герберта. Герберт — це вчорашній слимак. Мо — це той, що.

— А чому ти їм даєш імена, якщо вони — не індивідуальні створіння? — поцікавилася Мері.

— Ну просто так, щоб краще їх розрізнити. Якщо Макільвейн має рацію, то на Землі вже накопичилося сотні тисяч, а може, й мільйони слимаків, які чітко знають, хто ти така і хто я такий, знають нас по іменах, вигляду та по інших ознаках, знають, де моя квартира, де твоя квартира, а також де моя хижка. Вони внесли нас у список.

— Але ж, — нахмурилася Мері, — це жахливо, якщо це справді так. Семе. Як же вони дізналися, коли зможуть застукати нас у хижці? Ти ж нікому не казав, куди ми зібралися їхати, а я навіть і не знала. Може, вони просто вирахували її і стали на нас чекати? Мабуть, так воно й було.

— Мабуть, що так. Проте ми не знаємо, що означає для слимака чекання. Він може сприймати час зовсім інакше, аніж люди.

— Вони, напевне, схожі на мешканців Венери, — припустила Мері.

Я кивнув — трапляється, що венеріанець може «одружитися» з власною пра-пра-онукою, і при цьому виявитися молодшим за своїх нащадків — все залежить від того, коли вони впадають у сплячку.

— В будь-якому разі, — продовжив я, — мені доведеться зазначити це у своїй доповіді, включно з нашими здогадками про причини, щоб хлопцям з аналітичної групи було чим зайнятися.

Я хотів продовжити, що, в разі правильності наших висновків, Старому слід бути особливо обережним, оскільки слимаки полювали не Мері, а його. Але раптом вперше за час відпустки озвався мій телефон. Я відповів і почув голос Старого, який випередив голосове повідомлення оператора: «Доповісти особисто».

— Ми вже летимо, — підтвердив я. — Будемо приблизно за пів години.

— Спробуй прибути раніше. Скористайся маршрутом К-5, скажи Мері, нехай увійде через Л-1. Поспішайте.

І Старий відімкнувся, перш ніж я встиг спитати, звідки він знає, що Мері зі мною.

— Чула? — спитав я її.

— Так, я була в мережі.

— Схоже, гра починається.

***

Лише коли ми приземлилися, до мене почало доходити, наскільки радикально змінилася ситуація. Ми дотримувалися вимог режиму «Оголена спина» і не чули нічого про режим «Сонячна засмага». Нас зупинили двоє поліцейських, і ми вийшли з авто.

— Стояти на місці! — наказав один із них. — Уникайте різких рухів.

Те, що перед нами були поліцейські, можна було здогадатися лише по ременях із пістолетами, по черевиках та мізерних смужках, які ледь прикривали їхні приватні достоїнства. Жетони, прикріплені до ременів, я помітив не зразу.

— А тепер, — наказав той самий коп, — знімай свої штани, чоловіче.

Мабуть, йому не сподобалося, що я рухався надто повільно.

— Не барися! — гаркнув він. — Сьогодні вже застрелили двох під час спроби втечі. Ти можеш стати третім.

— Роби що кажуть, Семе, — тихо мовила Мері.

Я зробив. Мої шорти являли собою цільний предмет одежі — спідня частина була в них вшита. Тож я стояв без трусів, у черевиках та рукавичках, почуваючись повним ідіотом. Але, знімаючи шорти, я примудрився приховати телефон і пістолет.

Коп наказав мені повернутися.

— Він чистий, — сказав його напарник. — А тепер — дама.

Я почав вдягати шорти, але перший полісмен зупинив мене:

— Гей, ти що — нариваєшся на неприємність? Облиш.

— Ви ж мене вже обшукали, — зауважив я розважливо. — Я не хочу, щоб мене заарештували за непристойний вигляд.

Полісмен здивовано поглянув на мене, потім розреготався й повернувся до свого компаньйона:

— Ти чув, Скі? Він боїться, що його заарештують за непристойний вигляд.

Той спокійно мовив:

— Слухай-но, бовдуре, краще роби те, що тобі кажуть, ясно? Ти ж знаєш правила. Як на мене, то можеш хоч шубу на себе начепити, але ніхто за непристойний вигляд тебе не заарештує — тебе зразу на той світ відправлять. На відміну від нас, хлопці з добровольчих підрозділів зазвичай стріляють без попередження.

Він повернувся до Мері:

— А тепер ви, пані, коли ваша ласка.

Не сперечаючись, Мері почала знімати свої шорти.

Другий полісмен добросердно сказав:

— Не треба, дамочко, воно й так видно, що за таким фасоном нічого не сховаєш. Просто поверніться — не поспішаючи.

—Дякую, — сказала Мері й повернулася.

Полісмен мав рацію: тісні шорти Мері були наче нанесені аерозольною фарбою, а в її бюстгальтері нічого, окрім її тіла не було.

— А як бути з цими