Кулик Степан - Відродження-3, Кулик Степан

Розділ 29

Від майстра клинків залишилася тільки купка попелу та ті самі кинджали. Зброя не мого типу, я і з одним мечем ледве впораюся. Це тільки в книжках кожен, щойно взявши меч у руки, відразу стає майстерним фехтувальником, а в житті, навіть з магічними та ігровими умовностями, все зовсім не так гладко. Я всього нічого цією залізкою розмахую, а зап'ястя вже ниє. Зі щитом не набагато простіше. Якщо чесно — більше заважає. Але тут, щоправда, допомагає інстинкт. Мимоволі руку вперед виставляєш. Хоча, звісно, ​​вчитись мені ще й вчитися, аби хоч трохи пристойно володіти зброєю. Тих же легіонерів роками муштрували…

Але й розкидати лутом не варто. Так що кинджали в інвентар і рухаємося далі.

Знизу долинув гучний окрик, і гобліни позадкували. Злякалися? Чи щось замислили? Скоріше друге. І це неприємно.

— Сашко! — кричу, не обертаючись. — Забирайся зі сходів! Сховайся в прохід!

— Добре…

Дивлюся вниз, небезпека швидше за все прилетить звідти. Щоб зрозуміти, що той вухатий у балахоні маг, особливої ​​кмітливості не треба. І наказ відступити явно пішов після того, як він ненароком спалив одноплемінника. Значить, цього разу буде щось ще сильніше та смертоносніше.

Маг або шаман перестав розмахувати лапами і тицьнув у мій бік патерицею.

Стильно, до речі, виглядає. Не дарма все ж таки магію так люблять діти. Видовищно…

На кінчику палиці спершу утворилася яскраво-синя куля, іскриста, наче зварювальний апарат, а потім зірвалася і стрімко метнулася в мій бік. Не так швидко, як стріла, але й не настільки повільно, щоб ухилитися. Принаймні не на моєму рівні спритності. Єдине, що встиг — виставити щит.

Удару як такого не було. Просто в одну мить все навколо потонуло в яскравому спалаху. Добре, що я за щит сховався і зажмурився, інакше б точно осліп. Як мінімум, на якийсь час. Сяйво трималося секунд п'ять, а потім зникло. Темрява в підземеллі, після нього, стала непроникною як стіна. Самого себе не видно.

Гм… І це все? Не зрозумів? Якось не в'яжеться із смертоносною магією. Вогненна куля і то крутіша була. Не зрозумів гумору?

Про всяк випадок відступив на пару кроків, для орієнтації, торкаючись ліктем стіни. Може, весь сенс у тому, щоб засліпити мене? І поки я сліпий, як кріт, хтось із гоблінів уже підбирається на відстань удару? Прикритися щитом.

Стоп. Яка сліпота? Я все чітко бачу, просто тимчасове погіршення через різкий перепад освітлення. І ніяких інших незручностей… А це означає, що магія не подіяла? Як і вперше, із вогнем.

Ха… Знову туплю. В мене ж імунітет до магії! Імунітет! Тобто не тільки я не можу її практикувати, а й вона на мене прямого впливу не має. Спостерігач пояснював. Поки дезактиватори Джерел при мені, я для магії невразливий… Ну, як невразливий? Якщо чарівник, маг або чародій, за допомогою свого вміння, обрушить на мене скелю — камінь мене розчавить без варіантів. А от якщо він захоче мене спопелити, або перетворити на жабу, то обламається. І поки вони цього не знають, я їм не по зубах.

Недаремно Спостерігач порадив подумати, чому маги не живуть в оазисах, а неодмінно зводять неприступні вежі або замки. Гм... Може, й зрозумію з часом. Або пояснить хтось. Але точно не зараз.

Викликана магічним ударом перерва закінчилася, і гобліни знову полізли вперед. З вереском, бризкаючи слиною і розмахуючи зброєю. Але і я вже трохи призвичаївся і виробив певний алгоритм.

Молодих, без вигадування, відправляю копняком у політ. Більш досвідченим даю можливість атакувати. Приймаю удар на щит, потім підсідаю і встромляю меч у черево або пах. Залежно від довжини кольчужки чи іншого обладунку. Шкіряний фартух меч, звичайно ж проткне, але для цього треба докладати зусилля, а рука і так уже ниє з незвички. Так що сили треба заощаджувати… Гоблінів ще багато… Після отриманої рани, супротивник зазвичай подається назад, і заключну крапку в поєдинку ставлять уже його родичі, відштовхуючи, як перешкоду, що заважає їм дістатися мене. І поранений теж летить униз. Коли з вереском, коли мовчки.

Так і працював... Копняк... удар... зойк... копняк... ще копняк... удар... удар...

— Вжик! Вжик!

Дві стріли одна за одною свиснули над головою.

— Бам-м!

Вістря вдарило в шолом. Не сильно, скоріше просто черконуло, але передзвін вийшов знатний. І отвережуючий. Лучники! Тепер просто так не потанцюєш, треба більше уваги приділяти захисту.

Поки не зрозумів, звідки стріляють?

— Вжик...

А, ось, бачу... Четверо гоблінів зібралися біля того, здорового, мабуть, вождя. Він же ними й керує. Тоді, можна не париться. Не такі вже круті у них луки, щоб кидати стріли на висоту дев'ятого поверху. І цілиться незручно, і силу стріла втрачає, доки долетить. Але тепер це ще одна причина, щоб триматися подалі від краю.

— Вжик… Ай!

Що й слід було чекати. Перший промах і він же — приліт у свого. Вухастий, що вже замахнувся на мене кийком, отримав стрілу в бік, зігнувся від болю і ... вирушив у політ. Блін, я так з них там унизу, скоро, цілу піраміду вибудую.

А, ні… Не встигну. Хоч і не швидко, але гобліни закінчуються. Якщо раніше їх ціла низка була. То зараз не більше десятка залишилося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍