Катерина Федоровська - Загублений ідол Ліни, Катерина Федоровська

Розділ 34. Не зовсім романтична подорож

- Син, народжений Ліарою, не від Саміра, - ошелешив Микита. – Ліон запитував у цілителя, на кого схожий малюк, і чи не має якихось ознак того, що саме він, Ліон, батько. Цілитель відповів, що нічого такого він не помітив.

- Але як так? Можливо, якийсь слід магії справжнього батька має бути. Якесь  сплетіння магій відбулося ж під час цього...кхм..заняття чи ні? – Ліна взагалі не могла зрозуміти це таїнство зачаття та народження нового демона. - Чи якимось іншим чином можна встановити батьківство? Сумніваюся, що у світі демонів робиться ДНК-тест.

Це ж треба, зміюка яка! Так обвести круг пальця свого чоловіка!

- А що магія? – стенув міцними плечима Микита, він і сам погано знався на всіх цих тонкощах. -  Магічну силу дає Вітарі. Можливо, якось згодом це стане помітно. Але цілитель запевнив, що поки є лише якась схожість немовляти з Ліарою. І Самір ні про що не здогадується.

Ліна не відчувала зловтіхи чи якогось полегшення. Лише дивувалася такому розвитку подій та й розуміла, що Саміру буде неприємно й боляче.

Але розповісти новину несправжньому батьку відразу не вийшло. Бо ж спершу він вислухав інших льодяних демонів, тих, які вціліли у війні, приймав від них присяги вірності та потім ще й частування розгорнулося. Хіба можна в перерві між магічними коктейлями чи сирим, приправленим магічною енергією м’ясом так просто на вухо сказати: «Знаєш, Саміре, а син-то не твій!»

Нудило її від того  демонічного банкету, від вигляду цих створінь, які повсякчас зиркали своїми нелюдськими очиськами. Ніяково було сидіти поруч із верховним демоном, хоч і відкрито зневагу їй ніхто, звісно, не проявляв.

Цю новину він дізнався вже під вечір. Коли у холодній, як і весь замок кімнаті,  Самір розпалив нетоплений, мабуть, що ніколи, камін. Ліні нанесли якихось ковдр, щоб зігрітися та ще й приготували підсмажену птицю. Така собі вечеря, але щось поїла.

Микита розповів усе, що чув. Перша реакція Саміра була дивною. Він не розлютувався, не помчав влаштовувати катування й допити. Він ще раз попросив переказати всю розмову демонською мовою. Можливо, Микита щось не те зрозумів. Однак, інформація була не перекручена.

Потім замислено почухав своє квадратне підборіддя, а врешті-решт гучно розсміявся.

- Тобто, виявляється, я бозна-скільки вештався людським світом у пошуках цієї статуетки, щоб мій син здобув магічну силу й був повноцінним демоном, а син-то й не мій! – він громоподібно реготав на всю кімнату. – Я – справжній рогатий довбень і роги ношу цілком заслужено! От же ж тварюка підступна! Звісно, що я не контролював її переміщення, але ж як це так вони зуміли. За моєю спиною!  Це просто нечувано! Але, мабуть, воно й на краще.

А вдивляючись у засніжені краєвиди гори, стукнув себе по лобі, прийнявши важливе рішення.

- Ні, я все ж таки допитаю і цілителя, і Ліона, - побачивши стурбоване обличчя Ліни, заспокоїв її. – Обійдемося без жорстоких катувань, крихітко, обіцяю. Трохи помордую їх своїм магічним вогнем, але зовсім трохи. Я маю бути впевненим, що це правда. Щоб мати поважну причину остаточно розірвати з Ліарою. Ніщо й ніхто не перешкоджатиме нашому коханню, Ліно.

Але у Ліни чомусь такої впевненості не було. На допитах вона не захотіла бути присутньою, попросила лише Саміра дізнатися про Антоніну. 

Ліон та цілитель у всьому зізналися. Ще й випливли нові мотиви льодяних демонів. Вони хотіли здобути статуетку, щоб богиня пробудилася у їхньому храмі не лише щоб зміцнити свої сили, а й задля того, щоб спадкоємець народився у їхньому Домі. Саміра планувалося знищити у будь-якому разі. Ліара у такому світлі мала зовсім не привабливий вигляд зрадниці й щось варто було із нею вирішувати.

Однак, отримавши всю необхідну інформацію, Самір не рвався додому чинити справедливий суд.

- Цей час наш, Ліно, я не хочу його втрачати. Ми не перериватимемо нашу подорож. Ліара отримає покарання, коли ми повернемося, - говорив їй, огортаючи незгасимим теплом свого тіла, виціловуючи її руки та плечі. Але трохи незвичні були любощі з рогатим велетнем.

- Саміре, а ти не міг би змінити свою подобу? Мені було б звичніше, - це було справедливе прохання. Враховуючи те, що сам він сподівався побачити Ліну демоницею.

- Я спробую видозмінитися, але це вимагатиме певних витрат магічного потенціалу. І ти ж розумієш, що перед іншими я маю бути грізним демоном, а ніжний лише з тобою, - усміхався їй тепло в тих ледь нагрітих стінах зимного замку. – Я не потребував ніколи своєї людської подоби тут, у світі демонів. Але, напевно, колись це мало трапитися.

- Жертовність – це певною мірою ознака кохання, - пафосно так сказала, а сама ж все роздумувала, чи готова пожертвувати своїм життям заради нього. Тепер і шлях начебто вільний.

Йому вдалося стати знову тим Саміром, до якого вона звикла. Але лише на ніч. Зігрівав її гарячими обіймами та палкими поцілунками. 

Та прохолодний ранок остудив їхню шалену пристрасть. Знову нагальні справи верховного, знову якісь зустрічі та перельоти.

Цілитель та Ліон залишалися ув’язненими. Проте із замку перемістили зрадників у якісь печери. Не до кінця довіряв перебіжчикам Самір. Тож вірні охоронці супроводжували їх і надалі, в Дім хижих перевертнів.

Територія Дому хижих перевертнів наче була трохи комфортнішою для неї. Однак все одно, це були не розмаїті земні краєвиди: скупа природа, мовчазні, негусті ліси. Віяло якоюсь несправжністю. Ліні здавалося, ніби потрапила вона в якийсь малобюджетний проєкт, і тут добряче зекономили на декораціях.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍