Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

Ранком прокинулися не від будильника й не від приємного «Прокидайтеся, дівчата!» Світлани Леонідівни. Замість храпу з вітальні  чулися грізні окрики тата й хрещеного. Протверезіли, треба розуміти. Рома вчергове наводив факти його безмежної любові до мене, а тато … називав його ненормативними словами у великій кількості. Як  гарно тато освоїв матюки! Ще б пак  - тато образився й корчить із себе  грізного та ділового.

—    Серьоженька, не треба матюкатися, це по фен-шую погано, - благала Світлана Леонідівна.

—    Мат- це не лайка, а слова з розширеним емоційним діапазоном! – висловлював свою позицію тато. І спробуй запереч? – Ти якісь нові знаєш? А то відомі вже не передають спектр мого невдоволення даною ситуацією.

Я думала, знову нап’ються  з Ромою – і все порішають! Ні, яке там! Пересварилися вкрай, тато грюкнув дверима й рявкнув, що Рома більше  йому не друг.

—    Звичайно, не друг! Забув? Я  тобі вісімнадцять років, як  кум, а тепер буду зятем. Готуйся! –  Ромі набридло терпіти татові закидони, і він демонстративно образився, розвернувся й пішов. Я вирішила теж  проявити свою позицію, тому схопила свій ноут ( там половина мого життя), телефон і сказала, що йду жити до коханого.  Наздогнала коханого на сходах, висловила свою революційну позицію, але коханий  невдоволено покрутив головою, порадив покласти прапор революції на поличку й повернутися додому.  Я послухалася, але тато не впустив. Почав працювати принцип. В дверях гримнув на все парадне, щоб  сусіди почули:

—    Зібралася – шуруй до нього! Поживіть, нахлєбайтеся побуту, дивись і зрозумієте, що ти – мала й дурна ще,- слова адресувалися мені,- А він старий пердюк, і не для тебе, – це вже Ромі він так смачно кинув.

Рома не сперечався, бо чудово знав мого батька – плювати проти вітру. Вже коли всілися в Ромчину автівку, у нього задзвонив телефон. Усе, що він говорив, це:

—    Так! Я зрозумів! Обіцяю! Ага! Так і буде! Та не з’їм я її. Відірвеш, домовились. Зубами? А це вже прикольна тортура… І зуби не боїшся поламати? Імпланти вставиш. Мільйонер ти наш…

—    Тато? – спитала, коли вимкнув телефон і відклав.

—    Ага!

—    Чо каже? Передумав? Додому зве? Кінець спектаклю? Фініта ля комедія?

—    Ні. Комедія тільки починається, Нін.  Треба умоститися в першому ряду й купити велику тацю поп-корну. Каже, що як доторкнусь до тебе, позбудусь чогось важливого. Органу. Особисто відгризе. Звір!

—    І ти пообіцяв, що не торкнешся? – яка наївність і самовпевненість.

—    Не тільки твоєму батьку, повір. Тепер навіть і не знаю, як мені вижити. Обложили, демони!

—    А давай як з машиною? Усі думають, що її вкрали, а вона у тебе в гаражі стоїть. Будемо говорити, що нічого не було, а самі… - Боже, як приємно було уявляти  те, що буде.

—    Нін. У мене сьогодні важлива зустріч, а я мало того, що ось такий гарний  з фінгалом, так ще й відбиваюся від  вродливої й молодої дівчини, яку страшенно люблю. Збочення, не знаходиш?

—    Ага. Я ж кажу, мазохізмом займаєшся. Зараз подзвоню, щоб  Танька речі мої винесла. Я ж не поїду до тебе ось так. У спортивному й тапках? Хоч мобілку взяла з ноутом, і то класно. Чуло моє серце…

Не розрахувала я ступеню сердитості тата. Заборонив Таньці зі мною навіть говорити. Відібрав слухавку, сварився.  Смачно так, у своїх будівельників навчився. Він страшний у гніві. Каже, як пішла, то нічого не отримаю. Нехай тепер жених про мене дбає, якщо так сильно припекло. Пообіцяв, що за заповітом все майно якомусь котячому притулку відпише.  А свого трупа медикам для розколупування віддасть для дослідів, щоб я навіть не клопоталася про поховання. Рома навіть не став питати у мене короткий зміст батькового монологу, по здивованих очах усе прочитав, усміхнувся й виніс вердикт:

—    Поїхали. Усе, що треба, купимо. Нехай казиться. Царю іноді треба короною покидатися й челядь погнобити.

По дорозі до Роминої дачі заїхали у супермаркет і купили від щітки зубної до джинсів та футболочок. Одягав  Рома  мене на свій смак, як ляльку. У жіночих речах він шарить гарно.

Коли приїхали в заміський будиночок, я цілеспрямовано поперлася у його кімнату й почала там розкладати свої речі. Рома спостерігав за процесом всього лише  п’ять хвилин, а потім  підійшов, ніжно обійняв моє обличчя  й пошепки  промовив:

—    Твоя кімната – сусідня. Та, що рожева,- і показав пальцем на сусідні двері.

—    Типу будемо спати як королі, кожен у своєму ліжку, а іноді в гості приходити? – сама зачервонілася, бо  лише думка про близькість з Ромою прогнала по тілу потужний дрож.

—    Ні, мала, поки що гості відміняються. Розташовуйся, а я – на роботу.

—    А давай і я з тобою, а? Візьми мене нарешті в штат. Екзамени я здала, на три місяці вільна. Хочу попрацювати, грошей заробити,- насправді я хотіла бути поруч з ним весь день.

—    Я подумаю. Краще сьогодні залишся, відпочинь і щось смачне зваргань на вечір. Я давно мрію повернутися додому, а там  - затишок, спокій, вечеря і кохана, - нормальне бажання нормального мужика. Поцілував, але не дав затягти себе в тенета пристрасті, як би написала Танька.

—    Не забудь прикрити окулярами татові аргументи,- порекомендувала. Послухався. А в окулярах йому гарно, солідності надає. Рома взагалі належав до  виду чоловіків, яких вік і благородна легка сивина не псують, а роблять загадковішими та маститішими.

Це скоріше був не від’їзд на роботу, а втеча від мене. Ну і як довго він планує тікати? До вечора може дозволити собі таку розвагу, але потім я, лише я. Тим паче, що завтра вихідний. Подзвонила до Таньки – абонент поза зоною досяжності. Невже батько вимкнув її телефон? І Танька дозволила такий деспотизм у тоталітарній квартирі? Дивно!  Про "розбив" навіть не думаю. Ну от Танька мріяла мати особисту кімнату – мрії збуваються. А я націлена була перебратися в кімнату Роми. Просто так він  туди нікого не пускає. А я не просто так. Я на правах господині. Поприбирала, помила, повитирала. Склала конкуренцію Попелюшці. Піцу приготувала.