Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

Імператор не обійде її своєю увагою. Але, на жаль, саме це перешкодило їй отримати звання ньоґо. А його нинішній вчинок справив ще прикріше враження. Хоча кажуть, що всі чоловіки такі, але поведінка Ґендзі просто зухвала! Та й жриці Камо він, кажуть, не дає спокою і, не боячись гніву богів, потай з нею листується. Таким чином він нашкодить не тільки самому собі, але й усій державі. Щоправда, я ніколи не сумнівався в щирості його намірів, оскільки багато хто шанує його за великі знання і вся країна перед ним схиляє голови», — сказав міністр. А Імператриця-мати, яка й так ненавиділа Ґендзі, вибухнувши гнівом, відповіла: «Теперішнього імператора[253] лише на словах називають таким, а насправді вже давно з ним не рахуються. Навіть колишній Лівий міністр свою улюблену дочку віддав не за нього, а за молодшого брата, того Ґендзі, ще дитину, що тільки надів шаровари й шап­ку придворного. А коли я старалася прилаштувати на службу свою сестру, він знову все зіпсував. Але хіба хоч хто-небудь з вас осудив його? Ні, всі тільки і мріяли дістати його в зяті, коли ж ваші надії не справдилися і її довелося все-таки віддати у палац, я вже не змогла забезпечити їй там гідне становище. Із співчуття до неї я намагалася зробити все від мене залежне, щоб вона не поступалася на службі іншим, бо, навіть маючи невисоке звання, можна багато чого досягнути, але вона піддалася спокусам такої зухвалої людини. Що ж стосується жриці, то чутка про неї не викликає сумнівів. Природно, що поведінка Ґендзі завдасть шкоди теперішньому правлінню, бо особливу надію він покладає на принца-спадкоємця».

В її голосі звучала така шалена злоба, що міністр пошкодував: «І навіщо я їй усе це сказав?»

«Усе це правда, але я думаю, що до певного часу не треба цього розголошувати й доповідати про це Імператорові. Найсі-но камі[254] має надіятися на його прихильність і вірити, що він пробачить їй гріх. Поговоріть з нею, а якщо вона не послухається, то я сам за це візьмуся», — сказав міністр, безуспішно намагаючись заспокоїти Імператрицю-матір. «Яка безсоромність проникати в будинок без запрошення, яка зневага!» — думала Імператриця-мати, задихаючись від люті. «Кращої нагоди, щоб йому помститися, не буде», — напевне, вирішила вона.

Сад, де опадає цвіт

Головні персонажі:

Ґендзі (Дайсьо), 25 років

Ньоґо Рейкейден, колишня наложниця імператора Кіріцубо

Молодша сестра ньоґо Рейкейден (Ханацірусато), кохана Ґендзі

Кореміцу, прибічник Ґендзі

Як і раніше, Ґендзі не залишали приховані душевні тривоги, які сам на себе накликав, а останнім часом зміни у владних верхах виявилися для нього настільки несприятливими, що він щораз глибше впадав у відчай і відчував, що світ став йому осоружним. Однак попри те багато чого перешкоджало йому остаточно відректися від нього.

Наложниця Рейкейден не мала дітей від імператора Кіріцубо й, після його смерті опинившись у скрутному становищі, начебто жила тільки завдяки великодушній підтримці Ґендзі. З її третьою сестрою він зрідка зустрічався в Імператорському палаці і за звичкою не забував, хоча особливої уваги їй і не приділяв, тож вона страждала цілими днями й ночами. І от одного разу, під впливом роздумів над нескінченною мінливістю людської долі, Ґендзі згадав і про неї та, насилу дочекавшись погідного дня в дощову пору п’ятого місяця, вирушив її провідати.

Ґендзі виїхав з дому потай у скромному одягу і навіть без передового ескорту. Коли він проїжджав біля річки Накаґава, то почув дзвінкі звуки тринадцятиструнного китайського кото у супроводі шестиструнного японського кото, що линули з маленького будиночка, мальовничо оточеного деревами. Він прислухався, а що будинок був недалеко від воріт, то висунувся з карети і заглянув у двір. Від великого лаврового дерева вітер приніс запах, який нагадав йому про свято Камо[255], а вся оселя зі своїми невловимими чарами здавалася добре знайомою — такою, ніби він уже тут бував. Серце у Ґендзі закалатало. «Відтоді минуло багато часу, тож чи пам’ятає вона?..» — засумнівався він, але пройти повз ці ворота вже не міг. Та саме в ту мить над головою з криком пролетіла зозуля, ніби запрошуючи гостя завітати в цей дім, а тому, звелівши відтягти карету трохи назад, він, як звичайно, вислав уперед Кореміцу з листом.

«Не повернутись

Не могла зозуля

В цю оселю,

Де ми колись

Вели довірливу розмову».

Біля західних бічних дверей, очевидно, головного будинку сиділо кілька жінок. Оскільки їхні голоси видалися Кореміцу давно знайомими, то він кашлянув, щоб привернути до себе їхню увагу, і передав їм листа. Вони, ці молоді особи, напевне, здивувалися — мовляв, від кого?..

Відповідь була така:

«Хоча зозуля прокричала

Неначе голосом знайомим,

Я все ж не певна, чи вона та сама,

Бо у пору дощів

За хмарами не видно неба...»

Збагнувши, що жінка вдає, ніби не має уявлення, про що йдеться, Кореміцу промовив: «Що ж, напевне, я помилився — «не впізнав живоплоту, якого посадив...[256]», — і з цими словами пішов, а жінка зажурилась, крадькома зітхаючи. А Ґендзі подумав: «Напевне, вона мала підставу поводитися так обережно. Її можна зрозуміти!» — і відразу пригадав, що серед таких жінок наймилішою йому була танцівниця Цукусі-но ґосеці[257]. Не було секретом те, що кожна жінка ставала для нього причиною численних переживань. Він не забував навіть тих, з ким рідко бачився, чим лише завдавав багатьом з них ще більшого страждання.

Як Ґендзі й уявляв собі, оселя, до якої він завітав, засмутила глибокою тишею і безлюддям. В покої ньоґо Рейкейден, згадуючи минуле, він і не помітив, як настала ніч. На небо виплив місяць двадцятого дня, під високими деревами згусли тіні, а в повітрі розлилися приємні пахощі від мандаринових дерев біля дому. Ньоґо була вже немолодою, але приваблювала благородною красою. «Хоча покійний імператор не обдарував її особливою прихильністю, але вважав близькою, приязною людиною», — подумав Ґендзі й від спогадів про минуле заплакав. Десь поруч озвалася зозуля — чи не та, яку він бачив перед тим на огорожі? «Невже прилетіла вслід за мною?» — з радістю на обличчі подумав Ґендзі. «Як вона про це дізналася? — проказав він тихо. — Мабуть, понад усе

Ваблять зозулю

Пахощі мандаринів,

А тому прилетіла вона

У сад, де цвіт опадає...

Я мав би приходити сюди завжди, коли мене мучать спогади. Щоправда, такі пошуки розради завдають мені також і нових душевних страждань. Світ постійно змінюється, і разом з цим стає щораз менше людей, з якими можна поговорити щиро про минуле. Тож легко можу уявити собі, що ви почуваєтеся ще самотнішою, ніж я». Хоча останнім часом прикрості одна за одною переслідували Ґендзі, його співчуття до іншої людини надавала його обличчю особливої чарівності.

«В мою занедбану оселю

Ніхто вже не приходить,

Та от край стріхи

Мандаринів цвіт з’явився

І гостя заманив сюди...» —

відповіла ньоґо, а Ґендзі подумав, що ніхто б і не сказав краще.

Наче мимохідь він заглянув до молодшої сестри ньоґо в західному