Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

обібрати, обзиваючи нас купою бидла, та й фуркнули далі, бо ж тут їм, бачте, затісно. Ну, йому просто невтямки, наскільки слушно він чинить. Та й їй також. Але якщо ти отак до нас ставишся, то вже й далі, без пересадки, геть котися до бісової матері: баба з воза — на колеса легше!

Біля Расселової ферми зупинився, віддав помпу та й подався до міста. Зайшов до аптеки, випив кока-коли, а звідтіль — на телеграф. До закриття біржі курс упав до 20.21, на сорок пунктів. Помнож п’ять доларів на сорок та й купи собі, що зможеш, а вона тобі й заспіває: мені вкрай треба, мені без них ну ніяк, а я їй скажу, що справи украй кепські, тож звернися до когось іншого, а в мене грошей немає: надто переймався чимсь іншим, коли треба було гроші заробляти.

Стою і тільки дивлюся на телеграфіста.

— Ось я вам зараз видам новину, — кажу йому. — Почуйте і подивуйте: я зацікавився бавовняним ринком, — кажу. — Вам таке й на думку не спадало, правда ж?

— Я зробив усе, що міг, аби її вам вручити, — каже телеграфіст. — Двічі посилав до крамниці, додому вам телефонував, але ніхто не знав, де ви перебуваєте, — розказує, — і порпається в шухляді.

— Вручити — що? — перепитую. А він подає мені телеграму. — І о котрій вона прийшла? — питаю.

— Десь так пів на четверту, — відповідає.

— А наразі десять хвилин на шосту, — кажу я.

— Я намагався вручити її вчасно, — запевняє, — але ніде не міг вас знайти.

— Себто ви не винні? — кажу я. Розпечатав її, просто цікаво стало, якою брехнею вони пригощають мене цього разу. Ох і туго ж їм там ведеться, якщо мусять тягнути лапу аж у Міссісіпі, аби щомісяця по десять доларів у мене красти. Продавайте! Радять. Слід чекати коливань курсу, із загальною тенденцією до пониження. Не впадайте паніку зв’язку урядовим звітом.

— І скільки отаке повідомлення може коштувати? — питаю. І він сказав мені.

— Відправник оплатив її, — додає.

— Ох і зобов’язаний же я перед ними! — кажу. — І без них знав це. А надішліть-но їм ось це, з оплатою отримувача, — кажу, беручи бланк. Купуйте! Написав я. Біржа от-от лусне. Випадкові коливання метою підчепити ще десяток провінційних смоктунів, що ще не доїхали телеграфу. Не впадайте паніку. — Ось! Оплата отримувача, — кажу йому.

Той проглянув текст, тоді зирк на годинника.

— Біржа зачинилася годину тому, — каже мені.

— Ну, — кажу, — і в цьому не моя вина. Не я це придумав — я лиш купив кілька акцій, бувши під враженням, що телеграфна компанія спроможеться тримати мене в курсі.

— Ми вивішуємо зведення відразу ж по отриманню, — запевняє телеграфіст.

— Та невже? — кажу я. — А в Мемфісі що десять секунд воно оновлюється на дошці, — кажу ще. — І я лише на шістдесят сім миль не доїхав туди сьогодні.

Він знову зирк на моє послання.

— То ви справді хочете, щоб я це надіслав? — перепитує мене.

— Я й досі не передумав, — відповідаю йому. Тоді написав ще одну й відлічив за неї гроші. — І ще й оцю, навіть якщо ви не певні, чи моя порада купи тримається купи.

Звідтіля — до крамниці. З кінця вулиці чую мідь оркестру. Чудова річ сухий закон. Бувало, в суботу приїде фермерська сімейка до міста: одна пара черевиків на всю родину, і взутий у неї, звісно, глава родини, і пройдуть вулицею до експрес-контори, щоб забрати своє замовлення, ну, а теперечки всі босоніж пруть у балаган, а торгівці вишикувалися двома шпалерами тигрів чи чого там із кліток і тільки зирять хижо, як ті повз них проходять. А Ерл і каже мені:

— Сподіваюсь, нічого не сталось серйозного?

— Чого? — перепитую. А він зирк на свого годинника. Тоді підійшов до дверей і звірив із баштовими дзиґарями, що на будівлі суду. — Вам би годинничка за один долар, — раджу я. — То хоч не так дорого було б щоразу гадати, бреше він чи правду показує.

— Чого? — він мене перепитує.

— Та нічого, — відповідаю. — Сподіваюсь, я не завдав вам збитку своєю відсутністю.

— Роботи було не густо, — каже крамар. — Усі подалися на ту виставу. Тож усе гаразд.

— Але, якщо все-таки не все гаразд, — кажу я, — то ви ж знаєте, як цьому зарадити.

— Я сказав, що все гаразд, — повторює він.

— І я вас почув, — я йому. — Якщо не все гаразд, то ви ж знаєте, як цьому зарадити.

— Ти що, звільнитися хочеш? — питає мій крамар.

— Хазяїн тут ви, — кажу. — А мої побажання не мають ваги. Тільки не думайте собі, ніби ви тримаєте мене тут лише з милосердя.

— З тебе непоганий був би підприємець, якби ти того хотів, Джейсоне, — каже він.

— Принаймні свою роботу я виконую, а в чужі справи носа не пхаю, — кажу я.

— Не розумію, чому ти напрошуєшся на звільнення, — мені Ерл. — Ти ж знаєш, що можеш коли завгодно піти від мене по-доброму, і нікому не було б кривдно.

— Можливо, саме тому я й не звільняюсь, — кажу я. — Поки я виконую роботу, ви мені за неї платите.

Пішов я до задньої кімнати, випив води, а тоді вийшов на подвір’я. Джоб усе-таки домонтував усі культиватори. Там панувала тиша, й незабаром голові стало трохи легше. Чую: в балагані заспівали, а оце вже знову оркестр зарепетував. Та хай собі — хай хоч до останнього цента обдирають усю округу, то не з моєї ж спини деруть шкуру. Що міг, я зробив. У моєму віці треба вже знати, де й коли махнути на все рукою та й відійти вбік, аби в дурні не пошитися. Надто коли не моє мелеться. Була б вона мені дочка, тоді й розмова клеїлася б інша, адже на якісь витребеньки їй просто не було б часу: працювати мусила б, щоб прогодувати нашу малу купу-невелику калік, ідіотів та чорнюків, а то б я просто посоромився увести дружину в дім. Надто вже я шаную людину. Я — чоловік, я здатен це знести, бо це ж моя плоть і кров, і я хотів би побачити, якого кольору будуть очі в того, хто нешанобливе слово кине про жінку, приятельку мою, і саме ж ті з біса добропорядні жінки цим і займаються а ви покажіть мені таку хорошу церковно-приходську жінку котра була б хоч наполовину така чесна як Лорейн шльондру чи дошку-шалівку… А я й кажу матінці хай би я здумав оженитись так ви ж із того зла-пересердя луснули б мов та кулька хіба ні скажете?