Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 36. Валєра. Дельфін та їжак.

Та це якась халепа ходяча! Ну хто мене так ненавидить, що знову кинув цю кістку поперек мого горла?! Майже пів ночі те й робив, що прокручував сьогоднішній день і всі ті халепи, які мені створювали ці двоє. Обидва незграбних створіння, немов змовилися звести мене з розуму, а після того, як той дурник збив мене з ніг, тепер ще й поперек ніби защемило. От би Риту зараз сюди… Вона класно робила масажі нам з Яром, коли після клопотання над моєю автівкою ледь розгиналися. СТО я чомусь не довіряв, а в Ярослава золоті руки… І в Рити.

Повернувся на бік й втупився у відчинене вікно, в яке так зухвало заривався вітер. Можливо, навіть добре, що зустрів тут Уляну… Може хоч так зможу, нарешті, викинути Риту з голови. Чесно кажучи, вже й сам би не проти, бо боявся через свої незрозумілі почуття до неї втратити цілісність цього нашого трикутника, який вже стільки пережив усього… Та й Уляна ніби вже зовсім не погана…

Ех…

Знову втупився в стелю і, мабуть, так пролежав до самісінького ранку. Запитав би хто: “ти нормальний?”. Я б не відповів, бо вже сам втрачав ланцюжок здорового глузду у моєму житті. Словом, спати я так і не спав. Практично з першими променями сонця спустився до моря. Подальше від готелю. Бачити ані баклана, ані ту лисицю Айлін не мав бажання. Як то не дивно, а після наскоку на мене скаженої птиці, я таки дійсно покульгував, щоб йому добре було… Через всі ці нещодавні пригоди, я геть не брався до написання книги, бо точно вбив би когось зі своїх героїв, а цього я вкрай не любив… Та й Айлін би не сильно це сподобалось. Навіть усміхнувся лише при одній думці про це. Ця мала дивно впливала на мене. Ніби й гарна, весела та досить кмітлива, але вбити все одно іноді хочеться.

Поволі наближаючись до місцини яку нещодавно вподобав, я почав збавляти оберти, помітивши, що рання пташка тут не одна. В далечині у воді вже плескався якийсь дельфін, але підійшовши ближче побачив, що то таки Уляна. Море сьогодні було на диво тихим зранку, не дивно що і її сюди притягло. Мабуть, доки дівчина мене помітила, пройшло хвилин з шість, але побачивши мою постать, вона не так вже й губилась, як у перші дні. Якусь мить ми просто дивилися одне на одного, доки вона не всміхнулась.

Ну… Це вже гарний початок, що в морду точно не битимуть. 

Залишивши речі на березі, я покульгав у воду. Гідротерапія – мій рятівник. Або ж і не тільки. Пропливши кролем десь сім метрів, я помітив, що дівчина не боялась відсутності під ногами дна, а це серед моїх знайомих була рідкість. 

– Привіт… – чомусь задоволено протягнув я. – Хотів сказати рання пташка, але скоріш таки дельфін.

Уляна мала дійсно гарну усмішку, яку все ж занадто рідко показувала.

– Привіт, дельфіне. Хоча ти більше схожий на морського їжака.

– Ти ж це не серйозно зараз?

– Чому ж? – намагаючись перестати всміхатись, промовила Уля й глянула десь у бік берега. – Тільки твої голки трохи намокли.

Вона протягнула руку до мого волосся, яке хаотично обліпило все обличчя. Таки треба обстригти його, заразом і від кульбабки відпочину нарешті.

– То я лише таким здавався. Ми тут самі, тож можеш не зиркати туди, всі й досі сплять.

Знову всміхнулась, притримуючись за моє плече.

– А ти чому не спиш? – запитала вона ніби відповідь щось би змінила.

– А ти чого?

– Я перша спитала.

Здається, я починаю закохуватися в цю її невимушену посмішку, мимоволі пригадуючи ту задаваку з першого дня. Здавалося б, ще тоді варто було б лише всміхнутись, щоб не вважати її дивачкою.

– Я другий запитав, але так можна до нескінченності… Не здається?

Не знати з чого раптом, потягнувся до неї рукою, все ж налаштувавшись на ляпаса. Синець з Мехметовою маззю практично зійшов, тож я вже навіть не проти його поновити з таким арсеналом. Таки Уля не була готовою, що я щось подібне та й утну, бо аж розгубилась. Але… Удару не відбулось. 

– Зовсім трохи… – вже промовила зовсім тихо, коли я її поцілував.

Хм… Може дещо наївно та безглуздо, але вона таки ніби й за ніч цілуватись навчилась. Хоча й за шию вчепилися так, ніби я мав кудись зникнути.

– Ти задушиш мене, Уляно, – прошепотів у губи, відірвавшись від них.

– Ой, вибач.

Хихотнула і вже сама потягнулась за поцілунком. Неочікувано. Уважно подивився на неї, от тепер знову якась дивна…

– А так намагалась довести протилежне.

Дівчина здивовано округлила очі.

– Нічого я не намагалась доводити!

– Ага, розкажи, – жартував я.

– Та й взагалі не розумію про що ти, Валеро.

О, вже ці дівчачі надуті губи пішли в дію. Та натомість вона відштовхнулась й попливла до берега. Та що ж таке знову… Ще й прудка плавчиня виявилась, але я наздогнав ледь вхопивши за ногу. Мала з вереском пішла під воду, ну а я слідом. От тут таки точно був схожим на їжака, бо Уля не втрималась від усмішки, показуючи на моє розпелехане у різні боки волосся. Втім, проти такого милого їжачка, як я, встояти було важко. 

Випірнули з води ми все ж разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍