Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

Але це, заради чого я тут. Заради чого я взагалі, чесно кажучи, існую, — він підняв над собою книгу. — Е-е, я навіть зазначив потрібне місце. Вау! Розумієте, я ж так давно цього чекав…

Смерть подивився на книгу. Палітурка і всі сторінки були зроблені з заліза. Він усе збагнув.

— ТО ВИ ТОЙ АНГЕЛ У БІЛОМУ ОДЯЗІ З ЗАЛІЗНОЮ КНИГОЮ З ПРОРОЦТВА ТОБРУНА, ЯКЩО НЕ ПОМИЛЯЮСЬ?

— Правильно! — сторінки забрязкали, коли ангел почав квапливо їх гортати пальцем. — І в білих шатах, до речі, якщо не заперечуєте. Ша-тах. Дрібничка, звичайно, але я люблю, щоб усе було, як належиться.

Що тут відбувається? прохрипів аудитор.

— НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ЯК ВАМ ЦЕ СКАЗАТИ, — мовив Смерть, ігноруючи втручання аудитора. — АЛЕ ВИ ОФІЦІЙНО НЕ ВИЗНАНІ.

Сторінки перестали бряжчати.

— Що ви маєте на увазі? — підозріло запитав ангел.

— КНИГА ТОБРУНА ОСЬ УЖЕ СТО РОКІВ НЕ ВИЗНАЄТЬСЯ ОФІЦІЙНОЮ ЦЕРКОВНОЮ ДОГМОЮ. ПРОРОК БРУТГА ВИЯВИВ, ЩО ЦІЛИЙ РОЗДІЛ ТАМ БУВ МЕТАФОРОЮ БОРОТЬБИ ЗА ВЛАДУ В РАННІЙ ЦЕРКВІ. ЙОГО ВИЛУЧЕНО З ДООПРАЦЬОВАНОЇ ВЕРСІЇ КНИГИ ОМА ЗА РІШЕННЯМ ІЙСЬКОГО СОБОРУ.

— Зовсім?

— НА ЖАЛЬ.

— Мене просто викинули? Як отих клятих кроликів із великими солодкаво-сиропними речами?

— ТАК.

— Навіть ту частину, де я дмухаю в сурму?

— О, ТАК.

— Ви впевнені?

— ЯК ЗАВЖДИ.

— Але ж ви Смерть, і це Апокаліпсис, правильно? — перепитав нещасний ангел. — А отже…

— МЕНІ ЖАЛЬ, АЛЕ ВИ ВЖЕ НЕ МОЖЕТЕ БРАТИ ФОРМАЛЬНОЇ УЧАСТІ В ЦІЙ ПРОЦЕДУРІ.

Краєм свідомості Смерть стежив за аудитором. Аудитори завжди слухали розмови людей. Що більше говорили люди, то більшого консенсусу досягали, приймаючи рішення і знімаючи відповідальність з кожного зокрема. Але аудитор демонстрував ознаки нетерпіння й роздратування…

Емоції. А емоції роблять вас живим. Смерть добре знав, як поводитися з живими.

Ангел роззирнувся на всесвіт.

— То що ж мені тепер робити? — залементував він. — Я ж так цього чекав! Тисячі років! — він подивився на залізну книгу. — Тисячі нудних, одноманітних, марних років… — пробурмотів він.

Це вже все? мовив аудитор.

— Одна велика сцена. Це все, що я мав. Це було моєю метою. Чекаєш, готуєшся… а тоді твою сцену просто вирізають, бо колір сірки, бачте, вже вийшов з моди? — голос ангела був просякнутий гіркотою і гнівом. — І ніхто, звичайно, мене й не попередив…

Він поглянув на заіржавілі сторінки.

— Наступним мав би бути Чума, — пробурмотів він.

— Я що, запізнився? — пролунав у пітьмі голос.

До них підступив кінь. Він світився хворобливим сяйвом, немовби гангренозна рана перед тим, як мають покликати цирульника-костоправа з пилкою для швидкого ампутування.

— Я ДУМАВ, ТИ НЕ ПРИЙДЕШ, сказав Смерть.

— Я не хотів, — поволі вимовив Чума, — але в людей трапляються дуже цікаві хвороби. Мені от хотілося б бачити, як поширюється тхір, — він підморгнув Смерті вкритим коростою оком.

— Маєте на увазі, кір? — виправив його ангел.

— Ні, таки тхір, — наполіг Чума. — Люди дуже недбало ставляться до того всього біоштукарства. Виводять фурункули, що починають кусатися.

Вас двох недостатньо! прогарчав у їхніх головах аудитор.

З темряви вигулькнув ще один кінь. Навіть решето може здатися м’ясистішим за нього.

— Я собі подумав, — пролунав голос. — Можливо, є речі, заради яких варто вступити в бій.

— І що ж це?.. — поцікавився, озираючись, Чума.

— Сандвічі з салатним кремом. Кращого нічого немає. А цей присмак визнаних безпечними емульгаторів? Неперевершений.

— Ха! То ви є Голод? — уточнив Ангел Залізної Книги. Він знову почав гортати важкі сторінки.

Що то, що то, що то за нісенітниця з якимось «салатним кремом»?[18] заволав аудитор.

Злість, подумав Смерть. Потужна емоція.

— А мені смакує салатний крем? — пролунав голос із пітьми.

Інший жіночий голос відповів:

— Ні, любий, від нього в тебе висипка.

Кінь Війни був величезний, червоний, зі скальпами загиблих воїнів, що звисали з ріжка на ковбойському сідлі. А похмура місіс Війна міцно трималася за чоловіка.

— Усі четверо. Класно! — зрадів Ангел Залізної Книги. — От вам і Ійський собор!

Шия Війни була обмотана вовняним шарфом. Він зніяковіло зиркнув на решту Вершників.

— Йому не можна перенапружуватися, — суворо попередила місіс Війна. — І не вплутуйте його в жодні авантюри. Він уже не такий сильний, як думає. І його легко збаламутити.

Отже, все кодло в зборі, мовив аудитор.

Зарозумілість, зазначив Смерть. І самовдоволеність.

Лунало брязкання металевих сторінок. Ангел Залізної Книги мав розгублений вигляд.

— Фактично, я не думаю, що мало бути саме так, — сказав він.

Ніхто не звернув на нього увагу.

Ну, то вже розігруйте свою пантоміму, мовив аудитор.

А тепер іронія й сарказм, подумав Смерть. Мусили набратися цього від когось у світі. Усі ці дрібнички, що творять… особистість.

Він подивився на вишикуваних у ряд Вершників. Вони перехопили його погляд, а Голод і Чума ледь помітно вклонилися.

Війна обернувся на сідлі й заговорив до дружини.

— Саме зараз, люба, я зовсім не збаламучений. Можеш, будь ласка, злізти з коня?

— Пригадай, що сталося, коли… — почула було місіс Війна.

— Негайно, моя люба, прошу тебе, — повторив Війна, і цього разу в його голосі, що й далі був спокійний і лагідний, прозвучали металеві і бронзові нотки.

— Е-е… ох, — місіс Війна раптом заметушилася. — Саме так ти завжди звучав, коли… — вона замовкла, на якусь мить радісно зашарілася й зіскочила з коня.

Війна кивнув Смерті.

А тепер ви маєте вирушити в путь, щоб сіяти жах, руйнацію й таке інше, мовив аудитор. Правильно?

Смерть кивнув.

Линучи над ним у повітрі, Ангел Залізної Книги гучно брязкав сторінками, квапливо гортаючи їх у намаганні знайти там належне йому місце.

— САМЕ ТАК. ОТ ТІЛЬКИ ПОПРИ ТЕ, ЩО МИ ДІЙСНО МАЛИ ВИРУШИТИ В ПУТЬ, — додав Смерть, витягаючи свого меча, — НІДЕ НЕ СКАЗАНО, ХТО СТАНЕ НАМ НА ШЛЯХУ.

І що ж це означає? просичав аудитор, але цього разу його голос боязко здригнувся. Відбувалися речі, яких він не розумів.

Смерть вишкірився. Для того, щоб боятися, потрібно мати власне «я». Нехай нічого не станеться зі «мною». Такою була пісня страху.

— Це означає, — сказав Війна, — що він попросив нас усіх подумати, на чиєму ми боці насправді.

Оголилися чотири мечі, леза яких палали, наче полум’я. Четверо коней зірвалися з місця.

Ангел Залізної Книги подивився на місіс Війну.

— Я перепрошую, — звернувся до неї він, — а чи немає у вас часом олівчика?

Сюзен зазирнула за ріг на вулицю Ремісників і застогнала.

— Їх там повно… і вони, здається, збожеволіли.

Єдиність також придивилася.

— Ні. Не збожеволіли. Вони ж аудитори. Вони просто все, що потрібно, вимірюють, оцінюють і стандартизують.

— Але ж вони зараз знімають тротуарну плитку!

— Так. Мабуть, тому, що плитка неправильного розміру. Вони не люблять невідповідностей.

— Як може, до біса, бути неправильний розмір у куска каменю?

— Будь-який розмір, що не відповідає стандартному. Ви вже мені вибачте.

Повітря довкола Сюзен спалахнуло синявою. Вона на якусь коротку мить усвідомила присутність прозорої людської постаті, що поволі оберталася, а тоді знову зникла.

Але голос в її вусі, просто в її вусі, вимовив: Я вже майже зміцнів. Чи можете ви дійти до кінця вулиці?

— Так. Ти