Іоанна Ягелло - Молоко з медом

Глянув на дитину й побіг.

Оскар відчував якесь дивне збудження. Неначе він щойно брав участь у неймовірно знаковій для світу події. Хіба може бути важливою для світу маленька дитина? „Так“, — відповів сам собі. Невже, коли народжувався Гітлер, хто-небудь думав, що він змінить долю всього світу? „Звідки ці дурні думки? — вилаяв сам себе Оскар. — Маленька чудова дівчинка — це не Гітлер. Може, вона зробить так, щоб на всій землі запанував мир. Хтозна!“ Отож. А нині ж день святого Валентина. Хлопець пригадав, що біля лікарні стояла бабулька з тюльпанами. Може, вона там і досі є? Ні, старенької вже не було. Пройшовся вулицею в пошуках квіткової крамниці. Знайшов, але та виявилася зачиненою. Справді, до 18-ї. За шибкою хтось ворухнувся — і Оскар постукав.

— Будь ласка, дуже прошу вас, я хочу купити квіти для дівчини, вона щойно народила дитину!

— Вітаю щасливого татка! — усміхнулася квітникарка.

— Але я… я… — і замовк. Хіба їй конче знати? Як і акушерка не знала, і взагалі ніхто. Приємно виявилося відчути себе в цій ролі. Та й Лінка, мабуть, зрадіє.

— Будьте обережні. У пологовому квітів не люблять. Викидають. Найкраще пронести їх у торбі, — сказала продавчиня й миттю спритно запакувала квіти спершу в папір, а тоді в пакет.

— Дякую! Це дівчинка! — сказав Оскар так, наче справді був її батьком.

— Круто! — відповіла квітникарка. — Вітаю ще раз!

Коли він повернувся із квітами, водою й соком до лікарні, біля палати нікого не було. Оскар не дуже розумів, що робити далі, тому постукав. У палаті лежала Лінка, немовля на її животі намагалося присмоктатися до грудей, поруч стояла акушерка.

Він уже хотів вийти, бо ж ніколи не бачив оголеної Лінки… Але це було щось геть інше: груди давали поживу маляті, а не виглядали просто як голі груди. Усе було якось інакше.

— Вибачте. Я вже піду. Приніс лише…

— У післяпологовій палаті може перебувати лише одна близька людина, — суворо глянула акушерка.

— Я вийду, — озвалася Єва. — Поговоріть собі.

Вийшла й акушерка, і вони залишилися з Лінкою самі.

— Дякую тобі, Оскаре, — мовила Лінка. — Якби не ти, я й не знаю, що б робила.

— Що ти, не дуже я й допоміг.

— Допоміг, допоміг.

— Слухай, а ти знаєш, що нині день святого Валентина?

Лінка кивнула.

— Ага, я теж пригадала. Але щойно тепер. Гарний день, щоб народитися, правда? Майбутній хлопець заощадить на подарунках, — захихотіла Лінка.

Оскар розгорнув квіти.

— Це тобі. Бо… бо ти народила дитину і… день Валентина.

Йому аж горло стиснулося. Лінка здавалася такою гарною із цим немовлям. Оскар хотів би… Він би хотів, щоб то була його дитина. Він би вже знав, як її цінувати, шанувати, як турбуватися про них обох. Відчував би себе таким щасливим.

— То я вже піду, — мовив він. — Ти, певне, змучена.

— Ага. Ніби марафон пробігла, хоч ніколи цього й не робила. Ти нас провідаєш? Як ми вже повернемося додому?

— Звичайно. Я ж там мушу дещо… доробити. Хотів прилаштувати сповивальний столик до ліжечка… Я впораюсь.

— Дякую. Не уявляю, що б я без тебе робила.

І раптом прийшла сувора акушерка й сказала, що квітів у лікарні залишати не можна. Оскарові зробилося прикро.

— Не переймайся. Мама забере їх додому. Вони чекатимуть на мене. Тут виписують через два дні, якщо все гаразд.

„Боже, яка вона прекрасна“, — думала Лінка. Пальчики, тоненькі, мов сірнички, ледь синюваті, стиснені в кулачки, іноді розпрямлялися на хвильку, демонструючи ніжні крихітні нігтики, неначе вирізьблені майстром мініатюр. І світлі кучерики. Від кого ж вона їх успадкувала? У бабусі коси темні, у неї, Лінки, каштанові. Від батька, це їй від батька дісталося. Світла, мов порцелянова шкіра, волосся. У її личку Лінка вгадувала Адріанові риси. Написала йому есемеску, мовляв, дитина з’явилася на світ, надіслала кілька фото. „Вітаю“, — була відповідь. І все. Вона чекала, що Адріан подзвонить, напише щось більше, адже це його дитина. Написала його батькові, той принаймні запитав, чи можна її побачити. Новоспечений дідусь. Але Адріан нічого. Більше нічого.

Лінка усвідомлювала, що усе складеться не так, як би їй хотілося. Що Адріан не сяде на перший-ліпший літак і не примчить сюди. Він був не таким. Міг би бодай поцікавитися, як минули пологи, як Лінка себе почуває. Але ні. Ніби вона була просто знайомою, а не матір’ю його дитини. Проте довелося перестати про це думати, бо дитя прокинулося, а в палаті вона була сама.

Тож вони тут удвох. Лише вона і Єва. Як її взяти? Усе тіло боліло, а руки не слухалися, були наче чужі. Може, якось удасться вийняти дитину з її пластмасової оселі? Спробувала, напруживши всі сили. За мить уже тримала малу на животі. Як нею займатися, коли вона сама почувалася так погано? Хтозна. Мама прийде аж о другій годині, раніше відвідини не дозволялися. Виявилося, що її покинули напризволяще. „Боже, — подумала Лінка, — хоч би я не завдала їй якоїсь кривди“. Приклала малу до грудей, хоч і здавалося, що там немає жодної краплі молока. Але Лінка пригадала собі, що їм розповідали в школі для вагітних. Що спочатку це дійсно краплина чи дві. І цього досить. Тож нехай Єва вип’є ці кілька краплин. Побачимо, може, засне. Це виявилося нелегко, бо мала не вміла вхопити сосок. „Зроби із грудей гамбургер“, — пригадала Лінка наступну пораду. Подіяло. Мала Єва заснула. Лінка й собі мріяла про те саме, проте не знала, що зробити з донею. Хотіла покласти до ліжечка, але їй забракло сили. Посунулася на ліжку, звільнивши малій місце й подумки молячись, аби її не придушити. Нехай би сюди хтось прийшов! Але довкола було безлюдно й тихо. Жодної живої душі. Лінці здавалося, що тут, у післяпологовій палаті ані нею, ані її дитиною, ніхто не переймається. Кортіло до туалету. Залишити малу Єву на ліжку? Дитина ще сама не перевернеться, тож, мабуть, не впаде? Лінка почувалася такою самотньою, наче була сама не лише в палаті, а й у всій лікарні. Ба, на всій землі. Час від часу приходили есемески, вітання, повідомлення в чаті, лайки на Фейсбуку. Але від нього не було нічого. Зате Оскар написав кілька разів. Як вона почувається, передавав вітання. Любий Оскар. Оскар, Каська, Наталія. Її рідні, друзі. І Лінка сумно подумала, що колись серед них була найдорожча їй людина. Найбільший друг. Адріан. Але тепер цього вже немає.

Єва Барська прокинулася на світанку й не могла заснути. До пологового можна було поїхати