Бернард Вербер - Її величність кішка

більше помножив мою прихильність. І мене безмежно тішить те, що зараз ми будемо летіти попід хмарами і рятувати спільноту. Власне, я хотіла сказати, що ви гідна служниця своєї господині.

— Ну то…

— Сподіваюся, і вам усе це до душі. Я завжди вважала, що мої слуги-люди мають право на задоволення деяких особистих потреб. Тож я — правда, дещо необачно — порадила вам спаруватися з Романом… Тепер я розумію: любовне зближення людей відбувається повільно й поступово, і я це поважаю.

Пальці Наталі стискаються в кулак — оце й усі пестощі.

— Ти про це хотіла поговорити, Бастет?

— Ні. Про цілі, які ви мені поставили: любов, мистецтво й гумор.

Вона трохи відпружується.

— Здається, я дещо збагнула… Найкраща наука — це не життя, а книжки.

— Що?

— Я думаю, книжки хвилюють сильніше, ніж особистий досвід. Ми не завжди можемо влучно описати пережите, натомість письменник — майстер слова — вміє точно змалювати те, що ми лише невиразно відчуваємо.

— Як оригінально… особливо для кішки.

— Я хочу, щоб після відльоту, як все буде добре, ви навчили мене читати тексти з РЕВАЗ.

— Статті?

— Романи. Як я розумію, статті лиш містять інформацію, а почуття збурюють саме романи. Мені цікаво, як мої невиразні переживання описують інші. Так я краще зрозумію себе. Може, тоді й сама матиму що розказати, ба навіть написати. Принаймні я до цього прагну. Це моя нова мета.

Вона дивиться на мене й відповідає тим, чого я боялася найбільше, — сміхом. Тепер, коли я знаю, що це таке, її реакція мені як обухом по голові.

Вона глузує з мене, бо певна, що кішка ніколи не навчиться читати й писати.

Я вже подумую розгніватися й покарати цю нахабу, та врешті опановую себе: вона — моя майбутня вчителька, тож я маю терпіти всі кпини.

— Ви навчите мене читати, Наталі? — питаю я.

— Гм, не знаю навіть, як почати…

— Ну там… абетка, слова, фрази… Та годі вам, не вдавайте, буцімто нічого не знаєте, — це знають усі люди!

Урвавши сміх, вона готується щось відповісти, аж тут Роман Веллс кличе її на допомогу.

Маю надію, вона зрозуміла моє бажання. Я її добряче влестила — це мало б помогти.

Минають дні — дирижабль набуває форми.

На двадцять шостий день Шампольйонової відсутності Роман оголошує літальний апарат, над яким ми так завзято працювали, готовим для польоту.

Гондола скидається на чималий човен. Оболонка, що підтримуватиме її в повітрі, — величезна. Як і з повітряною кулею, ми наперед визначаємо найкраще місце для злету. Тепер це буде дах ковзанки.

Ми кріпимо гондолу мотузками до вбитих в землю кілків. Роман відкручує балони з гелієм, пускає газ: оболонка надимається, набираючи не сферичної, а овальної форми, як велетенський огірок.

Всім заправляє Роман Веллс. Здається, він чудово знається на тому, що робити.

Всі ми сідаємо в гондолу. На сигнал Романа Наталі перерізає мотузки, й вуаля — дирижабль злітає.

Ми вже не відчуваємо нестерпного жару вогню, як у повітряній кулі. Очевидно, гелій — це значний крок вперед.

— Приготуйся до неймовірної пригоди, — кажу я синові. — Ми злетимо понад хмари і забудемо про лихо назавжди!

— Я вже не можу дочекатися!

Наш дирижабль набирає висоту. Перехилившись через край гондоли, я бачу ошелешених щурів — усі їхні зусилля схилити нас до поразки виявились марними.

Вибачайте, пацючки, але перед вами — тобто, понад вами — результат плідної взаємодії людей і котів. Вас хоч і більше, та ми завжди на крок попереду: спершу був вогонь, тепер-от — дирижабль.

Здається, на краєчку мису я розрізняю білий силует.

Прощавай, Тамерлане, рада була зустрітися, а ще дужче рада вислизнути з твоїх лап. РЕВАЗ у мене — і ні її, ні мене ти не дістанеш.

Ти програв. Я перемогла.

Дирижабль поволі підіймається.

Аж тут мою увагу привертає дивний звук: ніби в оболонку влучила градина. Тоді — ще один, схожий.

Щоб дізнатися, у чому річ, Роман витикає назовні палицю з люстерком на кінці.

— Голуби! — гукає він. — Сотні голубів! Вони намагаються пробити оболонку!

Я бачу, що деякі, як-от найперші, налітають стрілою й намагаються проколоти тканину з розгону. Решта вперто, мов дятли, довбають в те саме місце.

Ми падаємо.

— Як нам їх зупинити?

— Ніяк! Вони клюють згори!

— Чому вони нас атакують? — питає Анджело.

Помізкувавши трохи, я, здається, розумію, та сказати не наважуюся. За мене відповідає Піфагор:

— Вони мстяться, бо коли ми вперше летіли на повітряній кулі — декількох убили.

— Але ж то було в Парижі! Звідки руанським голубам це знати? Хіба вони спілкуються на відстані? — дивується Анджело. Зрештою, не такий уже він дурний, як я думала.

— Хтозна? Може, в них свої таємні способи передавати інформацію. Хай там як, вони, здається, знають, хто ми.

За все треба платити, навіть за дрібну нетактовність: коли так можна назвати вбивство з десятка голубів.

Ми чуємо, як рветься оболонка, тоді падаємо дедалі швидше. На щастя, Романові вдається спрямувати дирижабль — ми приземляємося недалеко від місця злету. Від удару всі аж підскакують.

Користаючись нагодою, щури стрибають у воду.

Романові стає розуму хутко вилізти з гондоли й перемкнути важіль, пустивши струм до загорожі з колючого дроту.

Втім, декілька щурів таки долають нашу перепону, тож тільки-но приземляємося — мусимо їх вполювати, аби вони не наробили лиха. На щастя, це не забирає в нас багато часу.

— Нам кінець! Стільки зусиль, і все марно! — верещить Есмеральда. Теж мені, капітан очевидність.

Помагаючи одне одному, ми вилазимо з подертого дирижабля — аж тут добра сотня голубів заходяться бомбардувати нас своїм липучим послідом.

Ми змушені сховатися від тих поганців у будівлі ковзанки.

— У нас новий противник — голуби! — зітхає Піфагор. — І то який численний!

— Моя мати називала їх «летючими щурами». Тепер вони злигалися з «кусючими щурами»!

Ця поразка відчутно підірвала наш бойовий дух.

— Що, як зробити дзьоботривку оболонку? — пропоную я навмання, аби щось ляпнути.

— Неможливо, — відказує Наталі. — Матеріал має бути легкий і тонкий, тож продірявити його — ніколи не проблема.

— То що робити? — не вгаває Есмеральда.

Зачувши в її голосі нотки відчаю, я намагаюся заспокоїти мої війська:

— Чекаймо на Шампольйона — він приведе підмогу.

Я бачу, які всі пригнічені, та поки нічого не можу придумати. Мабуть, нам би зараз не завадила пігулка оптимізму — ті чудодійні ліки, що їх виготовляють люди після дослідів над щурами.

Ввечері я, прилаштувавшись на даху найвищого тут хмарочосу, глипаю на бездоганно круглий жовтий місяць.

— Що буде далі, мамо? —