Бернард Вербер - Її величність кішка

Всяка культура постає з переказів. Людська — з «Одіссеї», «Біблії», «Бхагават-Гіти», «Капіталу», «Цитатника» чи «Пополь-Вух». А наші цінності навіки закарбуєш на папері саме ти. Назвати книжку можна… ну, наприклад, «Завтра будуть коти».

— Тобто…

— Не розчаровуй мене, Бастет. Ти — мій останній шанс. Моя дев’ята — і остання — реінкарнація. НАПИШИ КНИЖКУ! Я ТАК ХОЧУ! ЦЕ НАКАЗ.

Вона супиться.

— А щодо нас… Як нам порятуватися, не скажеш? — тихенько запитую.

— Нічого нового — тікайте небом.

64. Культ богині Бастет

==Богиня Бастет — божество єгипетського міста Бубастіс («баст» — від «Бастет»). 1887 року археолог Едуар Навіль виявив руїни величного храму, спорудженого на її честь, — поблизу сучасного міста Телль Баста, що за 80 км на північний схід від Каїра.

У пишному храмі містився величезний котячий осідок. Жерці дбали про тисячі котів, яким дозволялося все. Котів навіть купували в сусідніх країнах, де ставлення до цих тварин було далеко не таке шанобливе.

Від шостої династії фараонів, за правління Пепі II, культ богині Бастет стрімко поширився.

Бастет вважали дочкою бога Сонця Ра.

Вона мала дві подоби: жінки з головою кішки та звичайної кішки.

Була богинею музики, сексуальної насолоди і плодючості. Бастет шанували також як заступницю жінок: вірили, що вона допомагає вступити у сексуальний контакт і завагітніти. Переважно Бастет зображали доброю й прихильною, та як не виявити їй належної пошани — лютого гніву не уникнути. Про те, як високо шанували богиню Бастет, свідчить щорічне свято, що його влаштовували на її честь у величному храмі з червоного граніту в Бубастісі. То було найурочистіше дійство по всьому Середземномор’ю. Під час цієї церемонії всі єгиптяни перебирались на котів — чіпляли штучні гострі вуха і вдягали костюми з попришиваними довгими хвостами. Жінки фарбувалися, як кішки, ба навіть заподіювали собі рани, щоб тут-таки скропити їх котячою кров’ю.

Відвідавши Єгипет, давньогрецький історик Геродот, що його називають «батьком історії», написав: «Щороку до храму Бубастіса стікалися понад 700 000 людей — вшанувати богиню Бастет. Народ припливав у човнах — зі співами, танцями й музикою. Чоловіки вигравали на флейтах, жінки — на тамбуринах і цимбалах, а чи просто ляскали в долоні. Усі — виряджені в котів. Човни приставали до берега — і святкова юрба починала веселитись. Тоді починались обряди. Тіла померлих котів, забальзамовані та складені в урни, ховали у склепах. Потім всі, шануючи богиню Бастет, випивали, скидали одіж і парувалися.»

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

65. План порятунку

— Шо, ти дішналася, як нас поряшуваши?

Здається, голова от-от лусне від болю. Піфагор щось нявчить — у моїх вухах наче гупають дзвони собору Паризької Богоматері.

Навіщо так верещати?

Обхоплюю голову лапами, намагаюся затулити вуха. Чую якийсь непевний звук — мабуть, знову Піфагор.

— То ти дізналася, як нас порятувати? — вловлюю якісь уривки.

Стріпую головою. Поволі оговтуюся, добираю слова, позіхаю, щоб розім’яти щелепи, і нарешті тихенько нявчу:

— Так.

— То що?

Усі на мене дивляться: перевіряють, чи дотримала я обіцянки. З якого дива вони очікують від мене так багато?

Бо я їхня королева. Вони про це знають — і завжди знали. Усі ці випробування — тимчасові перепони на моєму шляху до престолу. Настане день — і вони присягнуть на вірність своїй королеві.

Королеві котів, Її Величності Кішці.

А щодо книжки — я не дам якійсь там колишній реінкарнації вказувати мені, що робити. «Завтра будуть коти»? Це може почекати — у мене на часі «Сьогодні — щури». Бо коли нас усіх переб’ють пацюки — не буде ні книжок, ні королеви.

Есмеральда, Піфагор та Анджело не спускають із мене очей. Треба зібратися з думками. Гарно все пояснити.

— Потрібно звідси відлетіти. Роман казав про дирижабль. Усе необхідне для його спорудження ми маємо з університету. Отаке мені відкрилось у шампанському трансі.

Я відчуваю на собі захоплені й водночас недовірливі погляди.

Я знаю, що в них на думці: не можуть збагнути, чому ми раніше цього не зробили. Спершу азарт від облаштувань на острові, тоді переляк від нападу — ми думали хіба про те, як захиститись, а не про те, як утекти.

Я намагаюся йти.

Аби ж не спіткнутися.

Бачу, Роман їсть разом із моєю служницею. Наче випадково, та я не здивована. Їхні парувальні забавки ще й досі тягнуться. Цікаво, скільки часу їм потрібно, щоб нарешті покохатись? Доба? Тиждень? Місяць? Пів року? Рік?

Хай там як, зараз не час для сентиментів — треба діяти.

— Ро-маааане! — затинаюся я від п’яної гикавки. Еге, шампанське, хоч і відчиняє двері — розпорошує увагу, вповільнює думки, збиває з ніг.

— Романе! Наталі! Потрібно збудувати дирижабль. Усе необхідне — на річковому трамвайчику. До роботи!

Чому кожне слово дається так важко? Шалено гупає у скронях.

— Я вже й забув про це, — зізнається Роман.

Мій задум йому до душі: він теж помітив, що люди підупали духом, а харчів дедалі менше.

Ніщо не наснажує краще за амбітну мету. Операцію «Втеча небом» розпочато. Долучаються навіть коти — працюють, затиснувши у пащах інструменти.

Всі роботи провадять на величезній критій ковзанці на Лакруа — щурам з берега нас не побачити.

Кевларові полотна зшили. Газовий відсік — вдесятеро об’ємніший, як порівняти з повітряною кулею. Поруч будують власне гондолу. Вона значно більша за нашу колишню ванну, тож ми всі легко помістимося.

З обох боків гондоли Роман помістив по гвинту — коли я правильно зрозуміла, їх, тиснучи на педалі, рухатимуть люди. Тож як паливо скінчиться — не біда.

Що довше я спостерігаю за спорудженням дирижабля, то краще розумію принцип руху цієї машинерії зі стерном попереду й лопатями ззаду.

Мені кортить злетіти, покинути нарешті цей зрадницький світ плазунів і побачити все з висот.

Поки мій ледацюга-синочок б’є байдики — слуги часу не марнують.

Наталі зшиває довгий шмат полотна. Я підходжу до неї, трусь чолом об ноги, щоб залишити на її тілі свій запах, тоді, помуркотівши, зручно вмощуюсь їй на коліна.

Вона запускає довгі пальці в мою шерсть і усміхається.

— Мені так пощастило, що ми можемо спілкуватися, Бастет. Як подумаю про людей, що тільки мріють про розмову зі своїми котами…

— Як подумаю про котів, що тільки мріють про розмову зі своїми слугами…

— Так, нарешті ми можемо порозумітися.

— Я маю вам дещо сказати, Наталі. В цьому місці, в цей час, попри всі негаразди, — я щаслива. Мені було добре з вами у моєму помешканні, та дух пригоди ще