Бернард Вербер - Її величність кішка

вже знаю, як мої піддані прислужаться тим часом своїй королеві.

Найперше — зміцнення обороноспроможності. Люди-слуги чудово дають цьому раду. Далі — повсякденні клопоти. Тут я покладаюся на котів — вони полюють на мишей, добувають їжу, пораються по господарству. І, нарешті, пошук союзників. Але про вирядження розвідників уже не йдеться. Одна надія — на Шампольйона: аби ж він виправдав мою довіру!

Ми влаштовуємось у численних людських будинках острова Лакруа.

Днями кілька впертих щурів пориваються нас атакувати — перевіряють справність електричної захисної системи. Певна річ, сумніватися в роботі нашого техногенія, професора Романа Веллса, не випадає.

Минає шість днів.

Сходить сонце. Я вдивляюся в обрій з даху найвищої будівлі Лакруа. До мене долучаються Піфагор, Анджело й Есмеральда.

— Маємо набратися терпіння, — нявчу я.

— Наших ворогів стає дедалі більше, — зауважує Піфагор.

— У них багато союзників, — скиглить Есмеральда.

— А ми повипускаємо тій погані кишки, бо ми сильніші! Мамо, дозволь, ми з хлопцями заскочимо їх зненацька? З моїм кітвондо я обіцяю, що принесу тобі голову того дрібного вискочня!

— Від Шампольйона шостий день — ні звісточки. А говорив про три дні… щось тут не так, — непокоїться Піфагор.

Обернувшись до мене, сіамець нявчить те, що мені найменше хочеться почути:

— Мабуть, варто було поступитися й віддати йому те, чого він хотів.

— Хіба не ти цитував мені ту людину, Черчилля? Як там… а, точно: «Ви хотіли пожертвувати гідністю заради миру. Тепер у вас немає гідності й не буде миру.» Бачив, що сталося зі сфінксом?

— Мені страшно, — прищуливши вуха, зізнається Піфагор.

Ну от, печальні думки Есмеральди заразливі. І чого це самці такі полохливі? Ну гаразд, треба щось думати.

— Принесіть-но мені шампанське.

Їх здивувало моє прохання — от і добре: хай перемкнуть увагу на щось інше, бо розмова точиться не надто приємна.

— Хочеш напитися? — по-знавецькому питає Есмеральда.

— Я хочу перевірити, чи відповість цей напій на питання, що за нормального стану їх мені, мабуть, не розв’язати.

Піфагор переказує це Наталі. Шукаючи те славнозвісне шампанське — маю надію, воно все-таки вкаже мені шлях, — вона заходиться нишпорити по холодильниках сусідських квартир.

За кілька хвилин служниця вертається — з пляшкою.

— То таке собі, але кращого я не знайшла. І, вибач, не холодне.

Подивимося, що з цього вийде. Зараз дізнаюся, чи недарма Вольфганг напосідав із тим шампанським аж до останньої хвилини.

Служниця наливає мені в мисочку. Я нюхаю: смердить так само, як і минулого разу, коли не гірше. Я вмочую кінчик язика. Пфе, яка гидота.

Коли хочу щось придумати — маю випити ще. Треба усунути все, що заважає думати, все, що заступає шлях до порятунку.

Я мушу це зробити.

Заради Вольфганга, заради всієї спільноти і нашого майбутнього.

Я мушу і хочу. Я готова.

Ледве тамуючи відразу (на смак — ніби газована сеча), я вихлебтую шипучий напій і тихенько відригую.

І знову — запаморочення, нудота; я наче хильнула отрути.

То Вольфганг помилився? Ну або ця штука тільки на нього й діє.

Нарешті світ перевертається, все наче спалахує.

Здається, бульбашки лускають просто в моїй голові.

Я починаю марити.

Заплющую очі.

Світлини Землі мене вразили. Статуя тезки Бастет — приголомшила, аж до синдрому Стендаля. Але шампанське — це інакше. Воно вдаряє в голову. Я втрачаю здатність себе контролювати і мимоволі пригадую собі бурхливий річковий вир.

Тим гірше: коли хочу мислити ширше, маю йти до кінця.

Я п’ю ще — аж поки не валюся набік. Гикнувши наостанок, непритомнію.

Бачу єгипетську богиню Бастет — просто перед собою. Цього разу я не в її голові.

— Ти маєш написати нашу історію! Це твоя справжня місія, — мовить вона.

— На комп’ютері, в мережі?

— Ні, на папері. Ця книжка зробить тебе королевою.

— А ти сама написала книжку?

— Ні! Саме тому я реінкарнувалася в тобі. Ти зробиш те, чого я не зуміла. Це я й хотіла сказати, коли являлася тобі у видіннях і снах.

— Але ж я кішка, я не вмію писати.

— Ти обдарована, ти все зможеш. Ну а я… Якось уві сні напоумила Наталі дати тобі моє ім’я. Звела тебе з Піфагором: тільки він знав про моє існування — завдяки Третьому Оку. Та й ти сама доступилася до людських знань завдяки операції. Бо я так захотіла. Усі чинили з моєї намови — заради книжки. Ти потроху переймаєш їхню лексику — і вже здатна мислити абстрактно. Та ти й без того змалечку цікава до чисел, термінів, тонкощів мови… І все це — заради першої написаної кішкою книжки — енциклопедії котячих знань, доповненої знаннями людства: твоєї книжки, твого творіння, твого покликання!

— То, кажете, слова…

— Авжеж, слова — найпотужніша зброя! Чуттєві втіхи, перемоги та престоли — все це ніщо проти слова!

Лишивши по собі письмовий слід, ми несемо нашу думку у світ, увічнюємо її.

— Але…

— Жодних «але». Послухай-но, «майбутня реінкарнаціє, що не наважується розвинути свій природний потенціал»…

— Я вам не дозволю…

— Ображати ту, котрою я стану? Ти ба яка смілива! — глузує вона.

Єгипетська богиня — колишня я — прошиває мене зверхнім поглядом: із людським зростом це нескладно.

— ТИ МУСИШ ПИСАТИ!

— Ви не нервуйтеся. Я слухаю.

— Ти хоч розумієш, як багато це важить, бодай навіть для тебе? Письмо збере твої думки докупи, впорядкує, випрозорить. Ти позбудешся слабкості духу та віднайдеш справжню силу. Розповівши про труднощі — подолаєш їх. Просто роздуми чи навіть спілкування не дадуть такого ефекту. Пишучи, ти пізнаєш забуті чи прихованій глибини своєї душі. Дізнаєшся, що самозаглиблення — тільки перший крок до розуміння власної природи. Невисловлені думки залишатимуться невиразними, банальними, уривчастими й ефемерними. Ти вдовольнятимешся дрібними посередніми думками й не сягнеш глибини. Коли душа виливається у слова — чуття загострюються. Ти будеш найуважнішою слухачкою та найкращою оповідачкою.

Вона тицяє мені у груди вказівним пальцем:

— Навіщо мудрувати, коли ніде не занотовуєш думок? Ти думаєш намарно! Живеш намарно! Ти — ніхто!

— Я все розумію, але ж не маю ні рук, ані пальців. Як я її напишу?

— Коли чогось прагнеш — весь світ сприятиме здійсненню твого бажання. Я допоможу.

— Але я в небезпеці! Коли ці щури нас переб’ють…

— Годі вже з мене цих дурниць! Небезпека завжди була і завжди буде. Хіба ти перша? Повір, мені дошкуляли вороги куди небезпечніші — де там твоїм пацючкам. Тепер, коли ти знаєш про своє покликання — не марнуй часу на дрібні клопоти, ставай до роботи! Пиши книжку, що навіки прославить тебе (і мене). Це запорука котячої цивілізації.