Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

дивився. Або ти голодний, і коли бачиш, що починає їсти один, то починаєш їсти й ти, або ти не голодний зовсім, і тоді чекаєш, поки вийдеш надвір і там уже попоїси як слід. Але ж тут не так: Ікс наїдається вволю антрекотами й сардинами, Ігрек дивиться на нього, а через півгодини або через годину згадує, що й він голодний і починає відкривати бляшанку консервів… Рогалики, бісквіти — ще сюди-туди… Але консерви! Це вже виходить за всякі межі!

— А що ти сам думаєш про це? — спитала Марія. — Досі ти лиш відкидав наші думки…

— Я вам сказав: загадка двох відвідувачів стає заплутанішою. Моя думка така: один із цих двох, тільки один-єдиний, уже здавна багато разів відвідує печеру…

— Отакої! — злякалася Марія. — Ти хочеш сказати, що він випередив нас… бо я не розумію, навіщо ходити багато разів у печеру, але не для того, щоб уважно вивчати її, тобто… для того, щоб зробити карту печери!

— Про це я не думав, — сказав Віктор, — і навіть не вважаю, що нам треба про це думати. Це неможливо! Ми теж прийшли заради карти, і хоч ми пройдемо тут багато разів, але я цілком переконаний, що не перетворимо печеру або одну із її зал у їдальню. Бо ми все одно їстимемо надворі, на повітрі й при світлі. Ні, Маріє, я думаю інше, я думаю, що один із тих двох відвідувачів тривалий час перебував у печері…

— Тривалий — скільки? — спитав Тік. — Годину, дві, півдня? Спати — бр-р-р! — я не думаю, щоб він спав тут…

— Не знаю, Тіку. Я не можу визначити з точністю до години. Скажемо так, аби не помилитися, що він перебував тут стільки часу, скільки треба одному чоловікові, щоб кілька разів поїсти. Досі ми знаємо, що він їв тричі…

— Це неймовірно! — збунтувався Йонел. — Аби, часом, не повторилася історія, яку я вичитав в одній книжці…

— І я цього боюся, — швидко підхопив Віктор. — Я побоююсь, аби ми не підпали під вплив книжок. Може, ця історія найпростіша, а ми самі заплутуємо її своїми припущеннями. Ми, часом, не забули, задля чого прийшли сюди?

— А чи не краще було б нам спробувати ще раз зв’язатися з тими, що надворі? — нагадала Марія.

Мов отямившись зі сну, черешняки кинулися до апарата. Виклик за викликом, сигнал за сигналом — нарешті: зв’язок! Під час обміну повідомленнями Віктор спитав про те, що його найбільше доймало. Коли перша зустріч на радіохвилях закінчилася, Йонел поспішив заспокоїти товаришів:

— Думаю, загадка прояснюється: через печеру пройшов Петрекеску. Він знає цей район, як ніхто інший, і сам по собі факт, що він за два кроки від нас…

Віктор обірвав його майже брутально, чого за ним ніколи не водилося:

— Ні, Йонеле! Навіщо ми вводимо в оману самих себе?.. Ти чув, що я питав Урсу. Мисливець не курив, скільки й розмовляв з ним, і тоді, коли тримав нас у парку майже до півночі, не курив. Він не курець. Але це не означає, що він не був у печері. Я певен, що він один із двох відвідувачів. Але з цього виходить, що він нам набрехав. Це означає, що він не продав човна, слово честі…

— А може, другий індивід мав човна, чи, може, й вони зробили собі пліт, як і ми. Отак воно й є! Зробили й вони плота!

Віктор остудив Йонелів запал:

— І де ж він, той пліт?

— Як де? — здивувався Йонел.

— Ти ж не думаєш, що вони забрали його з собою надвір, — сказав Віктор. — Це вже було б занадто. Ми понесемо пліт із собою чи будемо щасливі позбутися його тут, біля озера?.. А надувний човен — інша річ… Випустиш із нього повітря, і бери на плечі, мов пальто. Але це означає, що мисливець набрехав нам, і…

— І? — спитала Марія, трохи налякана.

— Знову трохи ризиковане припущення, — ледь подався назад Віктор.

Але в Йонела виникло ще одне запитання, яким він намагався підтримати свою думку:

— А якщо човен чи пліт, тобто те, чим вони користувалися, тут?

— Я розумію, про що ти думаєш, — сказав Віктор. — Ти хочеш сказати, що один із чоло… із відвідувачів ще знаходиться зараз у печері, може, навіть недалеко від нас, а може, навіть чує нашу розмову…

Йонел здригнувся. Не про це він думав, але одразу ж зрозумів, що це цілком логічна відповідь на його запитання. По спині йому ніби щось пробігло.

— Якщо човен чи пліт у печері, — вів далі Віктор, — то він не може бути десь-інде, а тільки на березі цього озера. Тут закінчується печера. Далі вода й бікарбонат кальцію не знайшли спільної мови й не зробили хати… тобто гарної печери…

Але його спроба пожартувати не знайшла підтримки. Чи всі перебували під гнітом якогось важкого передчуття, чи вони відчували м’яке тріпотіння мороку?

— Що ж нам робити? — Тік висловив уголос запитання, яке цікавило всіх.

— Що будемо робити? — підправив його Віктор. — Ми дійшли до кінця печери, Тіку, і треба побачити, як вона закінчується. Віддамо відповідний наказ ліхтарям.

Тієї ж миті ліхтарі зібрали промені в яскравий сліпучий букет. Злякано заметалися тіні. Сніп світла повільно проходив по всіх закапелках і в усіх напрямках. Зліва стіни були гладенькі, особливо знизу, тільки кілька нерівностей, кілька несміливих мармурових виступів добиралися до купола. Прямо попереду непорушна, мов велетенський скляний диск, вода в озері не давала змоги побачити північний берег. Світло ліхтарів неспроможне було розігнати весь морок. І там, де воно зупинялося, темрява ніби закручувалась гігантськими спіралями. Стіни з правого боку були сформовані тільки з зубців і прикрас. Сотні ніш і виямків, незліченні грона, розплющені на стінах, фантастичний безлад, бунт супроти всякої симетрії та правильних ліній.