Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

та амфібійного нападу з боку Сполучених Штатів. Такий сценарій завжди був фантазією, але поки німецькі війська рухалися до Москви, його можна було видавати за дійсність.

Оскільки німців під Москвою відбито саме в той час, коли розпочався наступ японців, то Перл Гарбор отримав точно протилежне значення. Німеччина опинилася у найгіршій з усіх можливих конфігурацій: не велетенською імперією на суходолі, що лякала Велику Британію і готувалася до сутички зі Сполученими Штатами, а єдиною європейською країною у стані війни проти Радянського Союзу, Об’єднаного Королівства і Сполучених Штатів. Союзники її були якщо не слабкими (Італія, Угорщина, Румунія, Словаччина), то незадіяними у найважливішому східноєвропейському театрі (Японія, Болгарія). Японці, схоже, розуміли це краще за німців. Вони хотіли, щоб Гітлер уклав сепаратний мирний договір зі Сталіним, а тоді бився з британцями й американцями за контроль над Азією і північною Африкою. Японці хотіли знищити морську потугу Британії; німці намагалися діяти у встановлених нею обмеженнях. Гітлерові залишалася одна-єдина світова стратегія, якої він тримався — знищення Радянького Союзу і створення сухопутної імперії на його руїнах[429].

У грудні 1941 року Гітлер знайшов дивне вирішення своїх нагальних стратегічних клопотів. Він сам сказав своїм генералам, що «всі континентальні проблеми» слід вирішити до кінця 1941 року, щоб Німеччина могла готуватися до глобального конфлікту з Об’єднаним Королівством і Сполученими Штатами. Замість цього Німеччина опинилася перед лицем вічного стратегічного кошмару, війни на два фронти проти трьох великих держав. З характерною відвагою і політичною спритністю Гітлер переформулював становище у термінах, що узгоджувалися з нацистським антисемітизмом, хоч і не з початковими воєнними планами. Що, крім утопійного планування, недолугих обчислень, расистської пихи і безголового балансування на грані катастрофи, могло втягти Німеччину у війну з Об’єднаним Королівством, Сполученими Штатами та Радянським Союзом? Гітлер мав готову відповідь — всесвітня єврейська змова[430].

У січні 1939 року Гітлер виголосив промову, в якій погрожував євреям знищенням, якщо їм вдасться розбурхати ще одну світову війну. Від літа 1941 року німецька пропаганда невпинно обігрувала тему всеохопної єврейської змови, що об’єднувала британців, СРСР і чимраз більше американців. 12 грудня 1941 року, через тиждень після радянської контратаки під Москвою, через чотири дні після японського нападу на Перл Гарбор і через день після того, як Сполучені Штати відповіли на німецьке оголошення війни, Гітлер повернувся до цієї промови. Він згадував її як пророцтво, яке доведеться здійснити. «Світова війна почалася, — сказав він п’ятдесятьом надійним товаришам 12 грудня 1941 року, — знищення єврейства мусить стати її необхідним наслідком». Відтак його найважливіші підданці розуміли своє завдання: вбивати всіх євреїв, де тільки можна. Ганс Франк, голова Генерал-губернаторства, декількома днями пізніше озвучив цю політику у Варшаві: «Панове, я мушу просити вас позбутися рештків жалю. Ми мусимо знищити євреїв, де тільки їх не знайдемо, щоб утримати структуру Райху в цілості»[431].

Євреїв тепер звинувачували у близькій і безіменній катастрофі. Нацисти негайно зрозуміли б зв’язок між єврейським ворогом і перспективою поразки. Всі вони вважали, якщо тільки приймали переконання Гітлера, що в останній світовій війні Німеччина не зазнала поразки на полі бою, а впала внаслідок «удару в спину», змови євреїв та інших внутрішніх ворогів. Тепер євреї мали понести провину ще й за американо-британсько-радянську спілку. Такий «спільний фронт» капіталізму та комунізму, на переконання Гітлера, могли освятити лише єврейські кліки в Лондоні, Москві та Вашингтоні. Євреї були агресорами, німці — жертвами. Щоб уникнути катастрофи, слід були знищити євреїв. Йозеф Геббельс, Гітлерів голова пропаганди, так у своєму щоденнику висловив цю моральну підміну: «Ми тут не для того, щоб співчувати євреям, а для того, щоб співчувати лише нашій німецькій нації»[432].

Коли війна обернулася на користь Сталіна, Гітлер переформулював її мету. Початковий план передбачав повалення Радянського Союзу, а тоді знищення євреїв. Тепер, коли повалення Радянського Союзу відкладалося на невизначений час, воєнною політикою стало цілковите винищення євреїв. Відтепер загроза випливала не так від слов’янських мас і їхніх єврейських хазяїв, як від самих євреїв. У 1942 році пропаганда проти слов’ян послабиться, коли чимраз більше слов’ян прибуватиме працювати до Райху. Гітлерове рішення вбивати євреїв (замість того, щоб експлуатувати їхню працю), ймовірно, прискорило його одночасне рішення експлуатувати працю слов’ян (а не вбивати їх). Ці ходи позначили відхід від більшості початкових припущень щодо плину війну, хоч Гітлер, звісно, нізащо б цього не визнав. Але масове вбивство євреїв принаймні напозір узгоджувалося з початковою візією пограничної імперії на сході[433].

Насправді рішення вбивати євреїв суперечило цій візії, оскільки було імпліцитним визнанням того, що німцям не вдасться захопити ті величезні території, що потрібні були б їм для «остаточного розв’язання» шляхом депортації. З організаційного погляду масове вбивство простіше за масову депортацію. На той час, якщо Гітлер хотів здійснити власне пророцтво, то єдиним варіантом для нього залишалося вбивство. Його імперія була імперією сухопутною, а не морською; але він не володів пустелями, в яких євреї могли б пропасти. Відтак, якщо «остаточне розв’язання» могло мати якийсь поступ, то полягав він у Гімлеровій демонстрації вбивства як методу, що не вимагав депортування. Вбивство це було не так знаком, як замінником тріумфу. З кінця липня 1941 року євреїв убивали, поки сподіваної блискавичної перемоги все не було. З грудня 1941 року євреям судилося гинути, поки зростав на силі союз проти німців. Гітлер шукав і знаходив ще глибші почуття, оголошував ще більш знавіснілі цілі, а свідомий свого скрутного становища німецький провід приймав їх[434].

Переокресливши конфлікт як «світову війну», Гітлер відвів увагу від того, що блискавичної перемоги не сталося, і від небажаних історичних уроків, що випливали з цієї військової невдачі. У грудні 1941 року німецькі солдати споглядали долю Наполеона, чия Grande Armée у 1812 році дійшла до околиць Москви швидше, ніж це зробив Вермахт у 1941-му. Та зрештою Наполеон мусив відступити перед лицем зими і російських підкріплень. На німецькі війська, що тримали свої позиції, неминуче чекав повтор битв 1914–1918 років: довгі дні залягання в окопах, переховуючись від кулеметного й артилерійського вогню, і довгі роки повільного, безглуздого руху та незліченних жертв. На них чекали такі бої, що їх Гітлерів геній начебто назавжди відіслав у минуле. Німецький генеральний штаб очікував близько півмільйонних втрат і перемоги у вересні; у грудні, кількість втрат наближалася до мільйона, а перемога зникала з овиду[435].

В усіх цих безуспішних наступах, прострочених термінах