Шаграй Наталія - Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія

- Ой, не треба мені цієї розмови на користь убогих. Ця арія з різних опер. За час, що в тебе юшила кров з носа, а я не міг тебе до тями привести, можна було державний переворот забацати.  

- Я вмиюсь, а ти потім мені мозок виїси, добре?

- Та вмийся, - скривився він, - а то ти так упиря невдаху нагадуєш.

- Ага! – простягнула я йому руку й він допоміг піднятися. - А ти як? – оглянула я жертву моїх нестримних експериментів.

- Дивно…- очуміло глянув мажорчик на мене. – Наче пробіг марафон…і вже готувався вмерти…

- То нормально! – буркнула я й поповзла в сторону ванної кімнати.

Свій вигляд я змогла оцінити в дзеркалі. Бліда, як простирадло, дикі очі й вся перемазана кровавою юшкою. Кинулася до крана з холодною водою й вмивалася поки від холоду пальці не звело. Постояла ще трішки над раковиною, помедитувала, подумала про щось прекрасне, помріяла, пожурилася. Ще раз заглянула на себе в дзеркало. Ну так, з очей зникла чорнота і вже без здригання у них можна дивитися. Супер! Постояла ще трохи. Покрутила в голові пережиті враження. Та, що з родичами цього хлопця не так? В цього дядечка такий захист стоїть, що в мене й досі фізично кістки болять…

- Ти там жива? – пролунав голос Зоряна за дверима.

- Я відчуваю терпіння. Велике терпіння. Я тримаю себе в руках, - пробурмотіла я до себе й вийшла до нервового чоловіка, а то хто його зна, може кинеться двері вибивати.

- Чого хотів? – буркнула зустрівшись з його налитими синню очима.

- Переконатися, що ти там Богу душу не віддала.

- Смерті ще рано до мене йти.

- Ти, що і смерть відчуваєш?

- Ага! Твоя прийде зі страшною подружкою, - злобненько прошипіла я.

- Чого це зі страшною? – стрепенувся він.

- А шо ти хотів? До нас смерть приходить з косою, до мух з газетою, до обраних – з подружками.

- Гумор, він може бути або геніальним, або бездарним. Є люди, яким сам Бог велів жартувати, а є люди в яких жарти…приморожені, - скорчив він пику, старанно підбираючи слова. – Тож, повір моєму досвіду, гумор, то не твоє. До нього в тебе хисту немає.

- Ох, я прямо відчула спокій і натхнення від твоїх слів, - відмахнулася від нього й подибала до своєї кімнати.

- Так! Не перекручуй!!!- наздогнав він мене. – Ти можеш пояснити, що це було?

- Хотіла знайти дядька Еміля…- погризла я губу.

- І? – підігнав він мене з відповіддю.

- І не знайшла. Вірніше знайшла, але там такий захист стояв, що я отримала відкоша.

- Гм! Тобто усіма тими містичними методами нічого вияснити не вдалося і ти мала від них кеди не завернула, я все правильно зрозумів?

- Десь так, - скривилася я.

- Так, то з цим дядьком щось не так виходить чи то кожен пенсіонер таке може?

Від його питання я скривилася й ще кисліша стала побачивши в його очах веселих бісенят.

- Я знав, що пенсіонери у нас тиск лопатою збивають, але щоб так…

- Конкретно цей пенсіонер дуже закручений пенсіонер, - зважила я свої відчуття й мене відчутно пересмикнуло від них.

- Чого це ти так на дідуся грішиш? – блиснув він зубами.

- Я такого не бачила…

- А що ви у таких випадках робите? Алгоритм дій…дзвінок другу, на шабаш злітати, зілля якогось хильнути?

- Щось у мене таке враження, що коли ворог з’їсть твій мозок, то розуму йому не докинеться, - тяжко зітхнула я.

І слідом уявила свій дзвінок другу…Стара відьма знову постібається й скине якусь дурню, на зразок «Не лізь дурне, бо тебе це вб’є». Від яскравої візуалізації, аж в роті кисло стало.

- Злобненька моя, твої ті балачки, то від нелюдимого характеру, -  фиркнув він. – А я взагалі мрія, а хлопець…

- Та я навіть і не сперечаюсь. Мрії у людей різні…хтось мріє з’їсти на одинці шоколадку…

- Матір Божа, як все складно. А тепер згорнулися назад до розмови про пенсіонера…Що там з ним не так?

Тяжко зітхнула. Як пояснити те, чого я й сама не розумію? Зібралася з нервами…нерви на мене кинули скептичний погляд. Понудилася. Потерла обличчя. Наткнулася на вираз обличчя Зоряна «я все ще чекаю пояснення».

- Цей дідусь наче в бункері, мені його не дістати, - перейшла я до зрозумілої йому риторики.

- Ясно! – коротко кивнув він, що інформацію прийняв. – Тоді якби нам прожити цей день до кінця без твоїх спроб склеїти ласти? Бо я вже не годен дивитися на ті спроби самознищитися. Це безперечно бадьорить…але як каже одна моя знайома психологиня…у мене від того може бути стрес. А мені якось звичніше самому ці стреси організовувати…і цей вихід за межі комфорту…Я щось не розумію, що я маю там робити…- закінчив він з благальними нотками в голосі.

- Та які питання!!!Вечеря і сон. Я повністю підтримую твої чаяння.

- Гм! Як ми гарненько домовилися…- покосився він на мене.