Микола Олександрович Дашкієв - Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв

Це був саме такий Бог, яким його змалював Письменник: з алюмінієвим німбом над рожевою блискучою лисиною, бородатий, вдягнений у білу хламиду з віскозного шовку, з транзисторним приймачем “Селга” через плече і босий. Він грізно насупив кошлаті брови і сказав гучним басом:

— Ти кликав мене, раб божий?.. Я прийшов!

Письменник мимохіть посміхнувся:

— Кинь викаблучуватися, старий!.. Сідай-но краще на ліжко, побалакаємо… Справді: чого приплентався? Не спиться ночами?

— Не треба принижувати гідність персонажів! — ображено шморгнув носом Бог. — Адже сам написав, що я — всемогутній!

— Ну, не гнівайся. Сідай.

Бог ще потупцював на місці, потім витер носа полою хламиди й обережненько сів край ліжка.

— Нежить? — співчутливо запитав Письменник.

— Ага! — зітхнув Бог. — Протяг у нас в раю скажений… Так ото я сьогодні ввечері хильнув кварту оковитої з кальцексом і тільки-но вмостився спати, аж раптом прибігає архангел Гавриїл. Мовляв, перехоплено вашу радіограму… Мовляв, наш рідний Автор просить допомоги… Ну, от я і почимчикував до тебе…

З теплою посмішкою дивився Письменник на свого Бога. Отакий — наївний і щиросердний — хай собі живе в малюнках Жана Еффеля та в мультфільмах для малят. Аби не той — жорстокий і кровожерний, якого вигадали на страх людям!

— Ну, а коли б ти справді став всемогутнім, що ти міг би дати мені зараз? — зацікавлено спитав Письменник.

— Що?.. — Бог замислився, почухав бороду. — Ну… райські квартирні умови… Посаду мого персонального консультанта з питань літератури… Особисту секретарку-ангелятко…

— А книжкове видавництво буде?

— Заснуємо! — гордовито сказав Бог. — Пиши хоч по роману щодня, всі видамо! У нас ліміту на папір нема.

— А про що ж писати? — засміявся Письменник. — Адже конфліктів у раю не буває?

— Та які ж у нас можуть бути конфлікти?! — аж образився Бог. — До нас потрапляють тільки рожеві-прерожеві. Безгрішні!

— Але ж я — багатогрішний!

— З кожного правила є виняток! — хитро підморгнув Бог. — Погоджуйся!.. Житимеш — як у бога за пазухою!.. І може… той… трошки інакше перепишеш декорації раю, щоб не було таких протягів, га?

— Ні, старий, — сумно зітхнув Письменник. — Не хочу я вічного блаженства в середовищі рожевих та безгрішних; з нудьги здохну… Паняй, друже, додому, та пробач за турботи.

— Ну, то як знаєш, як знаєш… — Бог знітився, попрямував до дверей. Затримався біля тумбочки, взяв у руки пляшечку з таблетками тетрацикліну. Запитав невпевнено: — Проти грипу — діють?

— Та бери, бери! — втомлено махнув рукою Письменник. Він уже гнівався на самого себе, що витратив стільки дорогоцінного часу на пусті теревені: адже ось-ось надійде Смерть, і тоді вже порятунку не буде.

Але стривай: лунають чиїсь чавунні кроки!.. Все ближче, ближче… Повільно відчиняються двері палати… Може, це і є Вона?

Письменник придивився пильніше в рожевий присмерк — і враз зітхнув з полегкістю: ні, це тільки Мік, любий робот Мік! Прийшов провідати свого Автора… Молодчага! З таким приємно погомоніти: він веселун і жартівник.

Однак цього разу Мік був сумовитий. Привітавшись, він сів на стілець біля ліжка, — власне, вдав, що сідає, бо його вагу зміг би витримати хіба столітній дубовий пень, — довго мовчав, аж тоді спромігся на фразу:

— Я можу тебе врятувати, Авторе мій! Я щойно проконтролював усі каскади твого електронного мозку. Пошкодження незначне: треба тільки замінити стабілізатор блока цілеспрямованості та відновити кількасот транзисторних ліній між центром емоцій і енергетичною системою. У мого брата Мука нещодавно було таке саме пошкодження. Його відремонтували за три дні.

— Мій любий Мік, — сумно посміхнувся Письменник, — не будемо говорити про ремонт. Давай-но пригадаймо краще, як ти поглузував з членів комісії на своєму першому екзамені.

— Це записано в моїй електронній пам’яті, — сухо сказав Мік. — Можу повторити. Я надрукував на контрольній стрічці: “Відчепіться! Надійність відповіді гарантовано!” Але нам зараз не про це треба говорити. Треба говорити, як тебе відремонтувати.

— Любий друже, для такого ремонту в мене бракує запчастин.

— А на складі?

— Теж немає.

— А коли привезуть?

— Нескоро.

— Тоді тобі доведеться полежати якийсь час вимкненим.

— Звичайно… Ну, йди, Мік. В тебе, мабуть” багато роботи?

— Дуже багато. Обчислюємо з Муком траєкторію космічної станції “Меркурій-1”.

— Хай вам щастить!

Милий, наївний робот!.. “Ремонт”… “Полежати вимкненим”… Ні, хіба тільки через тисячу років хвору людину отак “ремонтуватимуть”, замінюючи “запчастини” в її мозку!

Письменник, мабуть, задрімав, бо не помітив, як біля його ліжка з’явилася постать літнього мужчини у вишуканому костюмі. Зачувши якийсь шерех, він розплющив очі і злякано вигукнув:

— Хто ви?.. Чого вам тут треба?

— Дозволите сісти?.. — Мужчина сів на стілець, дбайливо підсмикнув брюки на колінах. — Я — містер Хілл, сер. Ваш персонаж. З повісті “Продана душа”, сер.

— Не з повісті, скажімо, а з оповідання… Так у чому справа?

— Будьмо одвертими; як ви знаєте, я не з філантропів і до радянських людей особливої симпатії не відчуваю. Але оскільки ви були моїм Автором і змалювали мене в не дуже огидному вигляді, я згоден врятувати вам життя.

— Яким чином?

— Я перепишу вашу свідомість на блоки відомої вам надвелетенської електронно-обчислювальної машини. Ви будете жити сотні й сотні років, матимете протези всіх органів чуття, дістанете ілюзію насолод, які може одержати звичайна людина… Згодні?

— І чого ж це мені коштуватиме? — гостро запитав Письменник.

— Про що мова! — знизав плечима містер Хілл. — Я з вас не візьму ані цента, сер!.. Тільки й того,