Марина та Сергій Дяченко - Шрам

— Що ж… Чим менше в цьому світі великих магів, тим рідше вони зустрічаються один з одним, тим легше живеться нам, магам звичайним…

Леґіар здивовано скинув брову.

— Ти упокорив власну гординю? Під час попередньої нашої зустрічі я був упевнений, що це неможливо… Чи ти кривиш душею?

— Не всім дано бути великими, — зазначив Луаян відчужено.

— Але тобі БУЛО дано, — заперечив Леґіар.

Обоє замовкли. Луаян насупився й твердо, з ледве помітним докором глянув Леґіару прямо у вціліле око.

— Я залишився учнем Орлана… Думаю, він би зрозумів.

Одноокий посміхнувся.

— «Він би зрозумів…» Чому ти вирішив, що я… не розумію?

Знову запала тиша, Леґіар з інтересом вивчав стелажі, щільно заповнені книжковими корінцями. Луаян не квапив його, терпляче чекав продовження розмови.

— Ти досяг значних успіхів… — Леґіар обернувся, здуваючи з пальців книжковий пил, — успіхів у науці… Але я прийшов до тебе не як до вченого, і не як до декана, і навіть не як до мага… Я прийшов до тебе як до учня Орлана.

Луаян дивився, не відриваючись, у пильну вузьку зіницю. Мертве око його гостя здавалося круглим шматочком льоду.

— Як до учня Орлана… Поглянь, — на долоні Леґіара лежала золота пластинка зі складним вирізом у центрі, й золотий ланцюжок звішувався між пальцями, яскравий жовтий зайчик бігав по темній стелі.

— Це Амулет Віщуна, — глухо продовжував Леґіар. — Сила Амулета відома, але до кінця його властивостей не знає ніхто. Відтоді, як загинув його хазяїн віщун на ім’я Орвін, з тих самих пір він осиротів, і сам тепер повинен вибирати… шукати нового хазяїна, нового віщуна. Той, хто надягне його, віднайде здатність заглядати в майбутнє, але тільки у разі, якщо медальйон обере його сам. Марнославного або дурного, котрий захоче скористатися ним без повного на це права, медальйон просто вб’є — золото не пробачає… Я не можу тримати його в себе — я ж йому не хазяїн. Я не можу віддати його нікому з магів — тоді мене гризтимуть сумніви, підозри, заздрість зрештою… У руках не-мага медальйон недоречний — що ж мені робити?

Леґіар примружився, зряче око його звузилося в щілинку, а мертве набуло дивного, майже лукавого виразу.

— Я приніс медальйон тобі, Луаяне. Ти учень Орлана… Марнославство і гординя оминули його серце… Він був мудрий, мудріший від усіх нас, що живуть нині. Він був твоїм наставником недовго, але він є в тобі, є, я бачу… Я приніс би медальйон йому, але його немає. Візьми ти, збережи. Добре?

Луаян прийняв золоту пластинку в долоню. Медальйон здавався теплим, як жива істота.

— Що я повинен робити? — почув він власний голос.

Леґіар посміхнувся.

— Нічого. Сховати… Зберігай. Він вибере хазяїна сам, не допомагай йому… І поглядай на нього іноді, чи немає… іржі. Так, я знаю, він золотий… Іржа на ньому з’являється, коли виникає небезпека для живих, так стверджував ще Перший Віщун, і, бачить небо, старий мав рацію… — Кутик довгого Леґіарового рота стражденно вигнувся.

І, вже рушивши, він кинув з порога:

— Бачиш-но, я — старий… Багато хто сьогодні вже старики, а ті, які повинні були прийти на зміну… Не прийшли. Ти щасливий у своєму університеті… А десь по землі блукає ще одна нездійснена надія — колишній Брамник, я навіть не знаю, хто він тепер. Бережи медальйон… І прощавай.

Він пішов, Луаян ніколи більше не бачив його, але від тієї пам’ятної зустрічі почалася робота його життя: історія діянь великих магів.

…Медальйон так само зручно лежав на долоні. Декан підніс його до очей, чимдуж вдивляючись, — іржі не було. Ні крапелиночки, ні цятки, однак передчуття лиха наливалося й зріло, наче яблуко, як нарив.

Минуло півтора тижня після оголошення про Кінець часу часів. З Вежі Лаш по декілька разів на день лунав той самий звук, від якого кров холонула в жилах пересічних городян, із заґратованих вікон знехотя піднімався в небо важкий дим, і жоден плащоносець не з’являвся на вулицях міста. Міські жителі терзалися тривогою.

Споживання спиртного зросло в місті разів у десять — про те, що хміль відгонить роздуми й притупляє страх, виявляється, було відомо не тільки Егерту Соллю. Дружини чекали на чоловіків з тугою й тривогою, ті поверталися додому навкарачки чи поповзки і насамперед плутано заявляли, що Кінець Часів насправді скасують. Майстрові й торговельні квартали потроху спивалися, в аристократичній частині міста поки що дотримувалися пристойності, однак і тут можна було зустріти лакея напідпитку або кучерів, які мало не падали з передків. Високі вікна багатих будинків були щільно завішені, хтозна, що діялося за цими щільними шторами, крізь які навіть повітря не проникало. Багато мешканців, які мали родичів у селах і передмістях, вирішили за краще нанести їм тривалий візит — удень із міських воріт одна за другою викочувались підводи, навантажені домашнім скарбом.

Шинки процвітали, власники пивних і трактирів збували з рук як першокласний, так і давно застояний у бочках товар. Але якщо в більшості подібних закладів пили нервово, від самого тільки бажання залити страх, то в студентській таверні «Одноока муха» панували найщиріші й найневимушеніші веселощі.

Лис мав колосальний успіх, з десяток разів за вечір він по черзі зображав то плащоносців, то Магістра, то карлика із сурмою. Моторошний тягучий звук цього інструмента ставав у Лисовому виконанні просто смішною непристойністю. Студенти плескали, розлігшись на лавах, один тільки Егерт не брав участі в загальних веселощах.

Звично забившись у куток і насилу вмістивши під лавою довгі ноги, Солль колупав стільницю кінчиком тупого ножа. Губи його ворушилися, беззвучно повторюючи нескінченні «так», і склянка вина, що стояла перед ним на столі, залишалася майже непочатою.

Шлях повинен бути пройдений до кінця. Перше в душі повинно стати останнім… Що