Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— По-перше, кеп, я був з вами на плато, а по-друге, скільки мені відомо, наш спільний друг Дмитро Дмитрович здійснював не свою, а вашу геніальну ідею.

Коли Вовчик переходив на «ви» і вів розмову в подібному тоні, слово «кеп» звучало в його вустах майже як лайка. «Та краще його не чіпати, бо ще й не таке почуєш. А коли розібратися, то, по суті, він правду говорить. Чого тут горло дерти? Шквал — він і є Шквал. Його руками не зупиниш. Стихія, хай їй чорт…»

— Хто лазив під воду? — вже спокійніше спитав Добриня.

— Я, — ледве чутно відповів Митрич.

— На танк повітря подавали?

— Подавали. Все йшло, як по маслу. І звідки він узявся на мою голову, цей шквал?

Добриня метнув оком на Митрича. Нова хвиля роздратування накотилася на нього.

— Тепер у всьому шквал винуватий. Ти що, перший день на флоті? Не знаєш як вітер про себе попереджає?!

— Тобі, кеп, тещею працювати, — перебив його Вовчик. — Навпіл перегриз би людину, як іржа.

Добриня лише рукою махнув і одійшов од них. Через якийсь час, охолонувши, він уже уважно оглядав механізми, перевіряв систему блоків, кріплення кінців, міцність защіпок і повинен був визнати, що зроблено все по-справжньому грамотно, а головне, у відповідності до його «геніального» плану. Петро врахував і інші обставини і зрозумів, що, опинись він на місці Митрича, вчинив би так само, як той. Вільній того, в ньому поволі визрівало бажання негайно продовжити «експеримент». Адже все вже змонтовано, всі механізми під рукою, поміняй трос — і тягни. «Ні, не скористатись з шансу, який дає доля, не можна. Поки начальство не знає, поки йому не донесли, що перша спроба виявилась невдалою, треба діяти. Бо як внесуть у вуха доброзичливі перестрахувальники, і замислиться той-таки Іван Іванович: чи варто ризикувати? Тоді пиши пропало. Заборонить, і — все. Йому так спокійніше, а мені що робити? Мені баржу піднімати треба. Підніму, і всі розмови скінчаться. Звичайно, в цьому є певний ризик, але як у такім ділі без ризику? Та хіба я не ризикую, поки вона на дні лежить? Люди в селищі майже без води сидить. Із старих запасів літр на день дають, як хліб у війну, по картках. Не дай бог трапиться щось — вмить винуватого знайдуть. Так що ще не відомо, де більший ризик, а де менший. Треба піднімати бідолашну, час».

— Водолазний у порядку? — спитав у Вовчика.

— В порядку, кеп.

— Готуйте до спуску.

— Хто піде?

— Я.

— Розмір не ваш. Короткувата буде кольчужна.

— Гумовий, розтягнеться.

— Він, звичайно, розтягнеться, але і лопнути може та ще не приведи господи під подою.

— Спробуємо. Спочатку тут, на пірсі, все перевіримо… А де водолаз? Де його носить, коли тут…

— Був, але, як угледів вас, кеп, так одразу і тютю, злиняв.

Добриня хотів було проголосити з цього приводу відповідну промову, але, помітивши Касяна, що наближався до них, змовчав.

Касян ішов до нього з Митричем. З їх розмови почув лише останню фразу:

— То де, ти кажеш, у тебе та фляга?

— Там, — Митрич ще більше згорбився і показав на воду, де лежала «гармонь», — Там у мене був і стіл, і дім. Фляжка в чемодані під койкою. А навіщо вона тобі?

— Треба, ох, як треба… Що ж тепер робити?

— А що робити? Доставать, — бадьорився Митрич. — Я зараз у скафандр — і вмить дістану, я в молодості класним водолазом був.

— Мовчав би. Водолаз! Йди краще доглянь, щоб кінці як слід закріпили.

Митрич опустив голову і пішов до вантажників, що саме розкручували нову бухту троса. Добриня глянув на його згорблену спину і зрозумів: різкість і крик були, мабуть, зайвими. Напруження і так велике, а тут ще Калікіна принесло. «Час вирішувати, як поводити себе з цим товаришем далі. Тенор він суперник, а до суперники… треба ставитись інакше…» Як інакше — Петро ще не вирішив, і це теж дратувало.

— Навіщо містеру фляга в лікарні?

— Та він до лікарні не пішов, — відповів посміхаючись Касян. — Дивний містер, замкнувся на шхуні і нікого до себе не пускає. Навіть дочку і шкіпера прогнав. До Журавльових пішли обідати.

— Чого це він розійшовся? — спитав Петро.

— Нудьгує.

— Я бачив, як він нудьгує, — сказав Вовчик. — Чарку перехилить — і промови сам до себе виголошує.

— Оце так, — посміхнувся Добриня.

— Петре Степановичу, слухай, ходім до нього, га?

— Не можу, справ по горло… А сам чого не підеш? Боїшся, чи що?

— Я вже пробував пробитися, але вахтенний сказав, що велено пускати лише тебе одного.

— Ото ще… І ти заливаєш, як Митрич.

— Чесно. Велів пускати до нього лише одного росіянина на ім'я Пітер. Так що без тебе до нього ніяк…

— Ну коли так, ходімо… — погодився Добриня. Йому була приємною така увага містера Белча. Він покликав Михеєва. — Ви тут усе приготуйте. Будемо піднімати.

Вони рушили пірсом у бік «Грейс О'Нейл».

— Бачу, збираєшся піднімати «гармонь»? — поцікавився Касян.

— А ти що? Ревізор? Чи посланець від Баті?

— Мені фляга позаріз потрібна, — не звертаючи уваги на різкий тон Добрині, сказав Касян. — Без неї ланцюг доказів розривається.

— І нащо тобі оті докази? Цілий день тільки й чуєш: містер Патрік, для містера Патріка. А може, він якийсь… А ми тут для нього…

Касян здивовано