Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

велику й величну справу, започатковану нашим славетним гетьманом Хмельницьким. Маємо довершити те, на що у нього забракло сил.

— Не ми удвох маємо, а лише поки що ти маєш, ясновельможний.

— Як накажеш розуміти твої слова?!

— Я ще не дав згоди допомагати тобі на посаді генерального писаря.

— А хіба ти відмовишся?

— По-перше, ясновельможний, я ще не порадив тобі, як повестися в нинішній ситуації, — посміхнувся Немирич. — А раптом порада моя не сподобається, тоді про що станемо розмовляти?

Виговському зробилося трохи незручно, бо він і справді занадто поквапився, виказавши потаємні наміри… які, схоже, вже зміцніли в його душі. Щоб якось вийти з неприємної ситуації, гетьман спитав:

— Це по-перше. А що ж по-друге?

— А по-друге… Вибачай, ясновельможний, але справжнім спадкоємцем Богдана Хмельницького може бути тільки одна людина: його син Юрій і більш ніхто. Отже, всі тільки й чекають, коли Юрій Хмельниченко підросте й успадкує батьків титул. А ти є всього лише тимчасовим заступником кревного сина Богдана Хмельницького. Є ще один варіант…

Сказавши це, Немирич замовк і запитально подивився на Виговського.

— Кажи все, що думаєш, — дозволив той, заздалегідь відчуваючи, куди хилить співбесідник. Передчуття не зрадило гетьмана:

— Два Богданові шуряки[51]. Кожен з них рівною мірою може претендувати на гетьманську булаву. Але саме тому жоден з них її не може отримати, бо це буде кревна образа конкурентові. Тому тільки Юрій Хмельниченко.

Виговський промовчав, але саме це мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Й Немирич продовжив:

— Отже, ти при владі тимчасово, доки булава не перейде Хмельниченкові. А мені погоджуватись на посаду генерального писаря тимчасово — це було би з мого боку…

— Хай так. Але у цьому розумінні тимчасовість — це кілька років. Навіть за такий час багато корисного зробити можна.

— Маєш рацію, ясновельможний. Тим паче, перед смертю сам Богдан Хмельницький просив мене допомогти новообраному гетьманові, ким би він не був.

— Просив?! Особисто Богдан?..

— Ти ж знаєш, ясновельможний, що буквально за кілька днів до смерті покійний гетьман виказав мені честь, допустивши до своєї персони.

— Звісно. Про це тоді весь Чигирин говорив. Мовляв, як це так: Немирич — перебіжчик, кілька років тому воював із нами, потім до шведів переметнувся, потім вже до нас. І тут сам Хмельницький йому таку честь робить, прийнявши особисто!..

– І Пушкар про це у кляузі пише, — Немирич мотнув підборіддям на стос паперів, куди повернулись обидві «цидулки» зі скаргами. — А тому, ясновельможний, скажу тобі от що: покійний гетьман Хмельницький насправді виказав мені велику честь, я це розумію. Отож якщо він попросив потім про послугу, то я її виконаю. Із задоволенням допоможу новому гетьманові керувати, доки не підросте істинний спадкоємець свого батька — Юрій Хмельницький. А тому послухай, що пораджу тобі. Дослухатись чи ні — справа твоя, але я раджу…

І присунувшись до Виговського якомога ближче, полковник мовив тихо, майже пошепки:

— Накажи військам, що перебувають під твоєю рукою, перекрити усі шляхи між Полтавщиною й Запоріжжям! Чим швидше зробиш це, тим краще. Отакою є моя порада.

— Ти-и-и… Ти добре подумав, перш ніж радити мені подібні речі?

Гетьман прикипів очима до співбесідника, розраховуючи побачити в його очах бодай найменший відблиск нещирості. Проте обличчя Немирича лишилося незворушним, коли він підтвердив:

— Так, звісно, я дуже-дуже добре все обмізкував, перш ніж радити тобі відрізати Запоріжжя від Полтавщини.

«Або він справді незрівнянний лицедій, або… дійсно гідний того, щоб стати генеральним писарем», — подумав Виговський, відвертаючись. Сказати, що відповідь Немирича вразила його — це не сказати нічого! Бо майже вся козацька старшина, з якою він сьогодні спілкувався, радила замиритися, насамперед, з Мартином Пушкарем, у другу чергу — з Яковом Барабашем. Бо посадити під арешт Януша Клишенка — це одне, натомість із самим кошовим отаманом Запорозької Січі належало поводитися дуже обережно й виважено.

А стосовно Мартина Пушкаря що казали!.. Аякже: досвідчений сивочолий командир, який стільки славетних перемог одержав й у стількох битвах брав участь, якого сам Хмельницький глибоко шанував. Тож інших варіантів дій просто не могло бути — тільки повне замирення і виконання всіх вимог полковника Пушкаря, які б він не висував. Якщо навіть старий вимагатиме, аби гетьман Виговський принизився — наприклад, на колінах попросив би у нього, Пушкаря, вибачення за припущені помилки… Що ж, Мартин Пушкар — людина настільки поважна, що навіть самому гетьманові перед ним на коліна стати — не ганьба!

Один лише Григорій Гуляницький запропонував інше: при всій повазі до сивочолого ветерана, на його думку, Іван Виговський не мусив сліпо приставати на всі його умови. Бо полтавський полковник — це всього лише полтавський полковник, а от гетьман — це повелитель усієї Гетьманщини, яка більша і від Полтавщини, і від Запоріжжя. Й якщо гетьманом обрали не Мартина Пушкаря, але Івана Виговського, перший мусить схилятися перед другим, а не навпаки. Бо інакше не буває. Й ніякі інші