Іолана Тимочко - Перший спалах

«Ей, чувак, так діла не буде! — Кіра якусь секунду стовбичить у дверях, а тоді починає віддирати хлопця від унітазу; вона ледве стоїть на ногах; вона добряче п’яненька. — Чувак, ти що, травонувся? Вано, допоможи, бо я сама не впораюсь!»

Вони беруть Андрія попід руки і затягують в кімнату з книгами. Кіра недбало струшує книги з ліжка («Вибач, Вано, але це зараз важливіше!») — і на їх місці опиняється Андрій. Кіра каже йому: «Тобі треба поспати!». Вано мовчки розвертається і йде геть. У Вано короткі ноги. Вано ходить смішно, як пінгвін. Андрій відчуває, що шум у голові потрохи зменшується. Він піднімає голову і дивиться на Кіру. Кіра перевдягається. Чи то пак, роздягається. На ній лише стара розтягнена хлопчача футболка і білизна.

Андрій дивиться на неї — і розуміє, що ця картина чомусь його не зачіпає. Мабуть, справа у випитому алкоголі. Кіра щось шукає між старими книжками — і він помічає, що в неї дуже бліда шкіра. Цікаво, що буде, якщо заліпити їй ляпаса?

І він з усієї сили тріснув її по голій дупі.

З несподіванки Кіра перелякано підстрибнула: «Ти що, здурів?!», а тоді, отямившись, заїхала кулаком йому в ніс. Андрій упав на спину, а вона притиснула його руками до ліжка і суворо сказала протверезілим голосом:

— Запам’ятай, чувак: ніколи — ти чуєш мене? — ніколи більше не смій цього робити! Бо я зламаю тобі носа! — Її голос нагадував шелест осіннього листу.

— Я-а-а-у-ав... — це мало прозвучати як «я думав», але виявилось, що постраждав не тільки його ніс, але ще й язик: від удару Андрій випадково прикусив його, при чому значно сильніше, ніж ви можете собі уявити.

— Чого ти нявкаєш, ніби голодне кошеня? — Кіра продовжувала стовбичити над ним, мов якась химерна синьоголова статуя. Її очі горіли. В її слова повернувся пафос. — Запам’ятай, чувак: ти для мене — об’єкт дослідження. Просто об’єкт дослідження, зрозумів? Не будуй собі ілюзій і знайди нормальну діваху! Так, ти крутий тип, і якщо у мене раптом довго нікого не буде, то я обов’язково постукаю до тебе. Але, чесно кажучи, я дуже не хочу цього робити. Знаєш, чому? Бо через кілька тижнів ти мені набриднеш, і я втечу геть. Або я тобі набридну, як оця твоя істерична блондинка.

Вона на якусь мить зробила паузу, а тоді додала майже пошепки:

— От скажи, будь ласка, ти нормально відреагуєш, якщо я зненацька зникну на півтора місяця? Або одного разу нап’юся до стану овоча? Тобі ж таке навряд чи сподобається, правда? Правда? — вона свердлила його очима, пронизувала наскрізь, погрожувала от-от докопатися до серця і вийняти з нього душу. — Слухай мене уважно, чувак: якщо тобі дорогі твої нерви, знайди собі ще якусь Марту і розважайся з нею, скільки влізе! Ти мене зрозумів? Га? Ну відповідай же! Не глухий!

— О-у-ів, — проквакав Андрій, від болю заплющуючи очі.

— От і чудесно! — Кіра лукаво примружилась, а тоді нахилилась і співчутливо запитала: — Дуже болить?

— О-о-и! — це означало «трохи». Кіра побігла на кухню — шукати лід. Десь у коридорі Вано висловив невдоволення Кіриним виглядом — його дратувало, що вона «світить задом, ніби якась лярва». Кіра огризнулась і порадила Вано заткнутися, мотивуючи це тим, що в іншому випадку він може забути про ек-земп-ляр (вона зумисне проговорила це слово по складах, щоб насолодитися магічною владою, котра за лічені секунди приборкала нещасного п’яничку). Очевидно, цей таємничий екземпляр був дуже важливий для Вано, бо він не сказав жодного слова на свій захист.

Кіра повернулася з льодом у рушнику. Андріїв ніс розпух, крові майже не було, хоч і боліло добряче. Він запитально зиркнув на Кіру: невідомий екземпляр теж не давав йому спокою. Дівчина знизала плечима і сказала, що це якийсь старий примірник карельських міфів.

Вона вимкнула світло і залізла під ковдру.

— Май на увазі: хропітимеш — витурю з ліжка! А якщо надумаєш клеїтись — зламаю ніс! Я не жартую!

Вони лежали в пітьмі кімнати, та сон чомусь не йшов. Алкоголь потроху вивітрювався з голови, залишаючи по собі якийсь непевний гул і легку порожнечу. Цю порожнечу треба було заповнити. Можливо, словами.

За вікном пролітали поодинокі автомобілі. Бліді спалахи світла облизували стіни тонкими рухливими язиками. Десь дзижчала муха в кутку — несподіваний гість в цю пору року. В сусідній кімнаті голосно цокав настінний годинник.

— Хочеш, я розкажу тобі якусь безглузду історію? — сказала Кіра.

Одного разу я прокинулась і зрозуміла, що світ навколо мене перевернувся догори дриґом.

Я розплющила очі — і тут же вилаялась. Так, знаєш, дзвінко, зі смаком! І в цьому не було нічого дивного! Бо й справді...

Я лежала на холодній шорсткій підлозі (підлозі? ПІДЛОЗІ?!), витріщалася в стелю і розуміла, що вона до болю нагадує долівку моєї кімнати. Той же самий напівоблізлий килим, той же стіл з пошарпаним кріслом, те ж ліжко з пожмаканою постільною білизною і розкиданими на всі