Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » №2 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "№2" автора Остап Дроздів. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73
Перейти на сторінку:
чому в його рідній країні все навиворіт, усе навпаки, все так натяжно, так абсурдно? Він запустив бороду і став типовим шведом, тому що всі світлі бороди у блондинів є шведськими. З мовою гаплик, але це питання часу — зрештою, є англійська, яка-не-яка. Життя потрохи вирівнялося, леґітимація на перебування в Швеції потрохи підтверджується, грошенята для рідненьких банкірів прискладуються, рідна країна зневажається, бо нема там що робити — не ґарувати ж тяжко за нещасні 150 доларів, які тут має бомж, що ніде не пропрацював і дня.

— Mike зараз у Львові. Буде ще 2 дні. Зустрінетесь? — пише у приват 49-й Сепаратист.

— А треба? — парирую я.

Що ж це за країна така, що змушує своїх людей отак-от утікати від неї? Не виходить із голови ця фраза. Утікати від неї. Любити і ненавидіти. Любити і проклинати на щоденний нонсенс. Любити і щоразу дивуватися, коли вона утне щось нереальне. Mike знає, що тут йому нічого робити. Істина не вічна, вона теж помирає, якщо до неї ніхто не приходить. Чи має Mike право назвати все у своїй країні своїми іменами і термінами, якщо цього не хочуть навколо? Чи, може, й справді нехай запускає світлу бороду і стає типовим шведом? Що ж це за країна така, що змушує своїх людей отак-от боятися її, не вірити в неї?

Я не буду з ним зустрічатися. Я поважаю його право на порятунок.

36

Клавдія виросла в умовах віри. Мама Єфросинія привила їй несамовиту жагу до життя — настільки несамовиту, що навіть проливні дощі сприймалися з усмішкою.

— Обіцяли бабине літо. І де воно? Де? Ллє, як із лійки. Бабине літо, бабине літо... Які баби — таке й літо.

Клавдія задирала ноги, сміючись зі слів мами, бо на вулицях дійсно переважали баби, а не жінки. Мама Єфросинія не скаржилася на цоколь на рівні квітника. Зате вона мала козу. Тримала її в саморобному сарайчику глибоко в дворі і випасала біля дріжджзаводу — спрацював куркульський ген. Вона все одно мусіла мати щось своє, приватне, господинське. Клавдія на канікулах ходила випасати козу і стрибати з подругами в «резинки» — так минало повоєнне дитинство в цоколі, заради якого мама відмовилася від чужого, не свого помешкання. З танкового заводу довелося піти. Тепер Єфросинія санітарка, а в санітарках вітається бойкий дух і поведінка грім-баби. З країною в неї стосунки баран-баран-буц. У неї вона не вірить, проте виходу з неї не існує. А отже, Єфросинія не вигадуватиме велосипед, а топитиметься в банальних радощах — приміром, коза дає незлі надої, тож місцеві соґражданє диву даються, як це куркулька умудрилася завести свійську тварину в них під носом.

На малу батьківщину, де предки-греки освоювали каштанові ґрунти степу, Єфросинія змогла їздити лише згодом, через десятиліття після осілості у Львові. Не хотіла. Скупі листи до сестер, занурених у щосезонне варіння абрикосів, прохолодне фото з ательє, де вона в капелюшку і Клавдія з пластмасовим брязкальцем, вітальні поштівки з високозамковою панорамою — цього досить для краю, який так і залишився краєм паперових людей. Іти повз відібрану садибу і дивитися на дерево, де висів її батько, Єфросинія не могла незворушно, а возити туди Клавдію означало поставити її в серцевину поразки. Цей край утратив свій дитячий лиск, він ніколи вже не стане велетом Самсоном, він щупальцями прив’язує своїх мешканців до карстових провалин у землі, він, зрештою, сам перетворюється в решето людських нелегальних копанок, і в цьому метафізична суть цього краю — в ньому можна жити хіба що під землею або нарівні з нею, і, здається, земля стугонить і провалюється саме тому, що хоче злизати людину, огидно скинути її з себе й поховати під териконами мовчання. Сестри безповоротно розчинилися в новому ладі, їхні діти носять імена країни зі сходу, їхні вулиці проштамовані новою топонімікою зі сходу — весь їхній томатний край став усуціль східним, дуже східним, надміру східним, вузькооким, туголобим, пиятикуватим і пофіґістичним до власної ідентичності, так і не зужитої ніким. Край маринувався в туманах і вицвітав під дощами, на його невинне плацебо чудово ліг комунізм і братство-братерство, люди раділи сливопаду і яблукопаду, не помічаючи, який тотальний людинопад тривав навколо. Близькість моря, глибокість копанок, широкість безвихідної дружби, високість безбожного неба, мілкість щоденного життя — і сонце, що здіймалося зі сходу і заливало сходом навіть найпотаємніший закуток, позбавлений бодай якоїсь географії.

Клавдія проситиме маму:

— Повези мене туди! Ти ж виросла там! Я хочу побачити ті місця! — а Єфросинія шукатиме п’ятого кута в кімнаті і все спихатиме на козу, яку не лишиш отак саму. Коза виручатиме довго.

Клавдія виросла з обережністю до сходу, — мамина заслуга. Цоколь не привив хижого оскалу, тавро нетутешньої дитини нетутешньої колабораціоністки не наростило пазурів. Підрісши, Клавдія все одно закохано дивилася на маму, бо знала, що є плодом неземного кохання до когось неземного, хто мав дивне ім’я і мешкає в недосяжній країні. Клавдія, накопичуючи рік за роком, помічала, що її мама поволі входить у той відрізок часу, що між бабиним літом і сніговими бабами. Єфросинія дивилася на ці шалені ямочки, на цей ідеальний носик і вольове підборіддя — і щоразу наново переживала шквальну історію, що трапилася з нею, молодою, в німецькому помісті. Це було давно. Дуже давно. І від того її баладна історія набула особливого тепла і щемкості. Вона не шукала Каміла — та й шукати було марно порожнечу в порожнечі. Вона навіть не уявляла їхньої жаданої зустрічі — мрії підступні своєю правдоподібністю, їх треба відганяти в цій країні без мрій. Мабуть, він зараз цілком щасливий, має родину і кількох малих чехів. Мабуть, він теж згадує те німецьке обійстя, де втратив голову і пильність. Дерев уже давно немає, зате вони зрослися корінням, а воно невидиме.

Клавдія коли дізнається про цю історію, то вирішить написати книгу. Утім так і не напише, тому що в країні дозволених любовей немає справжніх книжок. Коли Клавдія вийде заміж, лише тоді зрозуміє спалений світ своєї мами — куркульки, яка стала санітаркою. Клавдія захоче бодай якось наректи мамину історію, та на гадку приходитиме єдине слово.

Повінь.

Повінь, що клекоче, нуртує і безконтрольно заливає собою всі прилеглі яруги, не маючи сили спинитися і не даючи нікому можливості спинити цю рвучку силу. Вона заздритиме мамі, а мама даватиме уроки життєлюбства, — вона поміняє трьох чоловіків, кожним із них авторитарно керуватиме, а в старості бігатиме крос на шкільному стадіоні, бо десь прочитає, що це корисно для судин.

Єфросинії не

1 ... 72 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «№2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "№2"