Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

І все одно Володимир охрестив Русь і почав будувати нові церкви. Десь літ через тридцять лише в одному Києві з’явиться більше чотирьох сотень великих і малих церков.

Після прийняття християнства волхви старої віри подалися в хащі. Разом з ними подалися й деякі кияни – найбільш затяті язичники, які не хотіли розлучатися з вірою батьків та дідів, навіть якщо це їм і коштуватиме життя.

Але час уже працював не на стару віру, час працював на нову, бо він завжди працює на нове. Не маючи можливості й далі виконувати свої ритуали та обряди, волхви ставали знахарями, лікували хворих, віщували майбутнє, зберігаючи язичницький досвід попередніх поколінь. Впливу на людей вони не втрачали, а при будь-якій слушній нагоді вели боротьбу з християнською вірою. Часом очолювали народні виступи проти християнства чи проти верхніх верств феодального суспільства. Року 1024 в Суздальській землі волхви під час голоду – був неврожай – підняли повстання, повели людей на відкриту боротьбу, вбивали багатих, вважаючи їх винуватцями нещастя. Коли про це докотилися вісті до Києва, Ярослав Мудрий з військом прийшов на Суздальщину, приборкав виступи, одних волхвів відправив у вигнання, іншим велів постинати голови.

Волхви не вгамовувалися і в наступні десятиліття. Так року 1071 з’явився якийсь «одержимий бісом», у велелюдних місцях лякав, що Дніпро потече назад – трапиться це «на п’ятий рік». І тоді землі почнуть рухатися сюди-туди, зокрема Грецька і Руська землі поміняються місцями та й інші землі «пересунуться»… Багато хто вірив його «пророцтвам» і навіть готувалися до «п’ятого дня», коли Дніпро потече назад. Але Дніпро не потік назад, а сам «одержимий бісом» однієї ночі зник без сліду. Очевидно, його тихо прикінчили християни, аби не «баламутив народ своєю бісівщиною».

Народна віра у волхвів ще трималася довго, особливо у віддалених од центра місцях. Недарма ж священик на проповіді запитував у мирян: «Чи до волхвів ходив сеси, чи в хату водив його?» Але майбутнє вже було не за волхвами та їхніми дерев’яними ідолами, майбутнє було за християнством, завдяки якому Київська Русь стала тоді в один ряд з могутніми і знаними державами Європи, а Володимир як хреститель Русі назавжди постав у Києві над Дніпром, щоби з Володимирської гірки благословляти слов’ян хрестом, вказуючи їм шлях у майбутнє.

Невдовзі після хрещення Русі Володимир запровадив новий звід законів усного звичаєвого права, доповнивши попередній «Закон руський», який став основою відомої «Руської Правди». Дотримуючись євангельських заповідей, Володимир навіть відмовився від застосування смертної кари. Зважте, це було випередженням Західної Європи майже на тисячу років! Але єпископи переконали князя: ще рано запроваджувати таке, і смертну кару було відновлено – аж по наші дні. Тоді її вдруге було заборонено, правда, не всі з цим і сьогодні згодні, і багато хто виступає за повернення смертної кари, так званої «вишки». Хто зна, можливо, вони й мають рацію…

Рогнеда прожила одне життя, яке наче складалося із трьох життів. І в кожному з них вона мала інше ім’я.

Рогнеда-Горислава-Анастасія – це все вона, одна жінка з трьома іменами і трьома життями.

Рогнеда – то ще безтурботна дівчина-княгинька, яка не знала горя і жила з батьками та братами на рідній Полоцькій землі, її оберігали боги від зла і нещастя.

Гориславою вона стала у своєму заміжжі, коли її силоміць було взято, як пташку, вихоплено з гнізда і віддано за нелюба, з яким вона під кінець свого заміжжя мовби й змирилась і навіть покохала. А коли він відхилив її любов, у пориві відчаю хотіла його вбити. А заодно й себе.

Як Горислава (князь так її назвав) вона багато страждала і справді мала гірку славу. І з примусу жила з людиною, яка згубила її рідний край батьків і братів. Але, попри все, вона народжувала дітей і навіть простила свого нелюба і поневолювача і вже хотіла жити з ним до скону. Але він вибрав іншу, чим і прирік її на той відчайдушний крок, коли вона у відчаї взяла гострий ніж…

І нарешті Анастасія – християнка, черниця, ігуменя монастиря. Тож і прожила одне-єдине життя, як троє різних, що випали на її долю. І кожне з них витримала і прожила їх з гідністю. І не було їй за що докоряти самій собі…

За спробу замаху на князя вона приречена була на смертну кару. І готова була її прийняти з гідністю, але не зломлена. Бояри звернулись до князя з проханням помилувати її, а замість покари – кара все ж має бути – вислати її зі стольного граду до Полоцька. Володимир погодився з їхнім рішенням: жодної крові! Вона – мати його дітей. До всього ж, князь не хотів в очах нової жони-християнки постати варваром-язичником, ще й міг позбутися любові її синів, які, вирісши, могли б йому помститися за погублене життя неньки…

Ставши християнином, Володимир став… милосердним. Навіть до своїх ворогів. Хоч би й до Рогнеди. Бо приревнувала бідолашна до нової жони, образилась, що не з нею він вирішив доживати віку… За це смертю не карають.

Брати новий шлюб з яким-небудь княжим боярином княгиня навідріз відмовилась. І взагалі, вдруге виходити заміж. Зрештою, Володимир запропонував їй поїхати у край свій і там прийняти постриг та стати черницею.

Рогнеда сприйняла це як милосердя князя – та й життя він їй зберіг. Усупереч язичницьким звичаям. До всього ж, треба було подбати про майбутнє дітей.