Василь Павлович Бережний - Лабіринт

Змахнувши на прощання рукою, він зник у багатобарвному людському потоці. Потім Єву кілька разів зупиняли знайомі жінки й дівчата і кожного разу вона відкараскувалась, мовляв, не має часу, треба поспішати. Повідомлення, що з нею прибулець, ніхто не сприймав серйозно, вважали, що це жарт.

— А куди ми поспішаємо? — спитав Тао, коли вони минули велику скульптурну групу, що наче пливла на тремтливих водяних пелюстках.

— Оглянути Кріотаун ти зможеш згодом… — заглянувши йому в вічі, сказала Єва. — На це потрібно не один день і не один місяць. А в нашій секції — великий Музей історії мегаполіса. Матимеш уявлення… А тоді вже…

— Так, Музей — сховище інформації. Шкода тільки, що звідси не можна зв’язатися з орбітою.

Різноманітні фасади, що тяглися ліворуч, оздоблені геометричними фігурами і навіть колонами давньогрецьких ордерів, змінилися білою стіною, яку в двох місцях прорізували щілини, схожі на вузькі довгасті листки, поставлені сторч. Як тільки зашумів дощ і перші крупні краплини вдарили їх по плечах, Єва вскочила до ближчої щілини, Тао за нею.

— От ми й прийшли! — Помітивши здивування свого супутника, додала: — Це вхід до музею.

Юнак обвів поглядом вестибюль. Гострокутна щілина звужувалась, тиснула, далі переходила в округлий тунель, покритий світло-сірою фарбою. Помітивши літери, карбовані із тьмяного золота, запитав, що вони означають.

— Музей Архітектури, — пояснила Єва. — Та й сама архітектура музею оригінальна. У величезній масі криги, виділеній для цієї мети, вирубано приміщення, що тягнуться, наче звивини людського мозку. Це велетенська модель обох півкуль…

Єва бачила, яким жадібним оком дивиться її Адам на експонати, що ілюстрували розвиток будівничого генія людини, і пояснювала написи, цифри. Але й квапила:

— Шлях від житла первісної людини до цього мегаполіса дуже довгий. Хоча тисячі років тут можна вмістити в десяток хвилин, все одно… Довжина музейних приміщень — кілька кілометрів, а ми як поснідали… Хоча можна й тут підживитися.

Проте філієць не хотів ні їсти, ні пити, доки не побував у всіх закутках цього дивовижного сховища Історії. А потім вони ще переглянули кілька стереофільмів (Єва пошкодувала, що не почали з цього). Перед очима зореплавця пройшов кількатисячолітній шлях розвитку земної архітектури. Печери, примітивні землянки (в деяких місцевостях — із мамонтових бивнів), городища… Минали століття, людина займала все більшу і більшу площу під житло. Камінь, залізобетон, асфальт лягали там, де шуміли сади, шелестіли пшениці. Поступово лінійна архітектура ставала вертикальною, просторовою, з’являлися нові рівні над поверхнею землі. Хоч як старалися архітектори уникати стереотипів, урізноманітнювати забудову, індустріальні методи, зумовлені демографічною повінню, диктували стиль. Міста поступово, але неухильно втрачали своє обличчя, житлові комплекси — чи то в Америці, чи, скажімо, в Африці були схожі між собою, як близнята. їх відрізняли тільки назви. Штамп, як і всяке масове виробництво, подолав творчу думку, архітектурне мистецтво. Ніхто вже й не згадував, що архітектура — то застигла музика… На сотні, а згодом на тисячі кілометрів розкинулись кам’яні пустелі з бетонних коробок. Неоковирні житлові структури тяглися в різні боки, як метастази. І не диво: за двадцять тисяч років кількість людей на Землі досягла 4 мільярдів, а далі населення планети за одне десятиліття зросло на мільярд, потім за п’ять років додався ще мільярд… Стабілізувався цей процес на рівні 9 мільярдів чоловік.

— Дивно, але чомусь не прищепилися свайні і плавучі міста, — сказала Єва, — міста у вигляді мостів через протоки, як-то Ла-Манш, підвісні будинки. Натомість почали освоювати крижаний континент. Мовляв, треба вивільнити продуктивні землі…

— Може бути, цьому сприяв розвиток науки і техніки, — зауважив Тао. Вони вийшли через другу щілину і знову опинилися на проспекті фонтанів. — Тут, я бачу, все таке вигадливе…

— Та, звичайно, без високого рівня технології змонтувати в крижаній товщі гігантську машину для життя було б неможливо… — Єва поглянула на хлопця, осміхнулась. — В архівах Кріотауна я вивудила дещо цікаве. Піонером і ентузіастом забудови Антарктиди був архітектор, що користувався мінусовою діоптрією.

— Що це означає?

— А те, що він був короткозорим, ну, бачив недалеко, розумієш? Для нього простір — біласта пляма. Хіба така людина могла душею вбирати, всотувати синю далечінь, хорали лісу і неба? І оцей чоловічок дав імпульс…

Тао слухав уважно, не перебиваючи, а Єва з пристрастю доводила, що могли бути інші вирішення, що користуватися внутрішнім теплом Землі можна й на зелених материках, що, хоча компактність заселення економічно вигідніша, людство добре забезпечене натуральними продуктами, — цей проект має більше мінусів, аніж плюсів, і. найбільша вада — відрив від Природи, ізоляція в крижаній шкаралупі. А відриватись від Природи, відгороджуватись від неї пластиками, жити оранжерейно — це значить спотворювати нормальний процес еволюції… Вона ратує за повернення до Природи — під справжні дощі, справжнє Сонце і вітер! Це просто нонсенс: електронні пристрої і механізми, що займаються сільським господарством, рибальством, перебувають у кращих природних умовах, аніж люди!

— Тут погані умови? — спитав Тао.

— Ні, умови тут оптимальні. Це велетенський дім для всіх разом і кожного зокрема. Але зрозумій, це ж соти, красивенькі теплиці! Ілюзія неба, краєвиду…

— Бачу — ростуть дерева, — змахнув рукою Тао.

— Якби ж то росли… — зітхнула Єва. — Вони завжди однакові — і восени, і весною. Пластикове листя не росте, не жовтіє і не опадає. І навіть світлові ефекти не можуть оживити цих макетів.

— Пташки! — скрикнув Тао. — Чую — співають!

— То запис… — Єва прихилилась до