Петро Михайлович Кралюк - Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

вони живуть на річці Низ, котра впадає в Дніпро, часом займаються рибальством, а рибу сушать на сонці без солі, влітку ж живляться рибою. На зиму вони розходяться до найближчих міст, як от: Київ, Черкаси, Канів, Брацлав, Біла Церква та інші, а свої човни на цей час ховають десь у безпечному місці, на Дніпровому острові. Залишають там же й кілька душ на курені, як вони кажуть, «при стрільбі». Вони мають і свої гармати, котрих понабирали в турецьких землях і захопили у татар. Їх раніше не було багато, зате тепер налічується до кількадесяти тисяч. Вони завдають чимало шкоди туркам і татарам і вже по кілька разів нищили Очаків, Тягиню, Білгород та інші замки. Чимало татарських стад вони забирали й забирають у степах, через що турки й татари вже не насмілюються заходити пасти вівці або стада [коней] так далеко, як раніше, коли, бувало, й за десять миль на цей бік Дніпра заганяли. Татари кажуть, що коли б не козаки, то ми з гяурами жили б добре. Але поганцям не можна вірити, бо ми їх добре знаємо по їхніх справах. Добре, що козаки є»466. Наведене останнє речення свідчить, що і Гваньїні, і багато інших шляхтичів Речі Посполитої сприймали козаків як корисне явище. Мовляв, завдяки козакам відбувається стримування татарської й турецької агресії.

Далі Гваньїні описує терени, де проживають козаки. Вказує, що на них людям нелегко жити. Проте якби належним чином їх облаштувати, набудувати тут замків, то ці твердині допомогли б захистити землі Речі Посполитої. Автор вказує, що уряд Речі Посполитої діє «недостатньо цивілізовано»: «Якби це було у німецьких руках, або ж венеціанці володіли б цим краєм, то вони б дбали про ці справи не так, як ми. А коли б ми привернули до себе козаків, то легше досягли свого, ще й данину, котру виплачуємо татарам, призначили б козакам. Кварти ж може не вистачити на жовніра, бо його треба більше набирати, поки там міста й замки постануть, як треба. Було б тільки з чого будувати, але на тих островах можна знайти достатньо дерева, не важко знайти й камінь. Тому нам було б легше відбитися від поганців, аби тільки ми самі того хотіли. Про це досить відверто казали й кажуть ті, хто бував гетьманом у тих краях і добре їх знають. Вони б і взялися за цю справу, і виконали б те, що треба»467.

У творі велика увага була приділена опису діянь козацького ватажка Івана Підкови, який намагався зайняти молдавський престол, але був схоплений і страчений поляками у Львові. Гваньїні вказує, що козаки через страту Підкови «були страшенно розлючені». Судячи з контексту, автор вважав, що з козаками треба знаходити спільну мову. Зокрема, зазначав: «І тоді, й тепер був дуже потрібний мужній козацький народ у боротьбі проти будь-якого ворога Корони, Литви й Русі, особливо проти турків і татар, котрі з азіатських сторін часто нападали на Україну і ще раніше чинили їй великі шкоди»468.

Як бачимо, Гваньїні, описуючи козаків, робив акцент на тому, що вони воюють проти представників мусульманського світу. Будучи людиною світу західного, цей автор вважав, що можна було б обійтися без них, якби кордони Речі Посполитої були належним чином облаштовані. Але такого облаштування немає. Тому саме козаки є «живим щитом» для Речі Посполитої і загалом християнської Європи від наїздів татар і турків.

Попри те, що козаки створювали для Речі Посполитої проблеми, ставлення до них у кінці XVI – на початку XVIІ ст. загалом було позитивним. Цікаво, що перші панегіричні писемні твори, в яких описуються звитяги козаків, зустрічаються не стільки в українській літературі, скільки в літературах «латинських» народів, зокрема в літературі польській.

З XVI ст. дійшли згадки про те, що поширювалися пісні про братів Струсів, які загинули в боротьбі з татарами. Струси належали до подільської шляхти і були пов’язані з козаками. Найбільш відомий серед них – Яків Струс, що був брацлавським старостою. Зокрема, Струс як герой боротьби з татарами фігурує в поезії Миколи Сенп-Шаржинського (бл. 1550—1581). Останній народився під Львовом і жив там. Тому для нього проблеми боротьби з турками й татарами були близькі й зрозумілими. Писав він польською мовою і вважається одним із найбільш оригінальних польських ренесансних поетів. Струс постає в Сенп-Шаржинського як ідеал самотнього рицаря, що мужньо протистоїть сильнішому ворогові469.

Проте головним польським співцем козаччини в зазначений період можна вважати Мартина Пашковського (точні роки життя невідомі, жив на рубежі XVI—XVIІ ст.), який, до речі, був перекладачем «Опису…» Гваньїні польською мовою. Про цього автора нам відомо небагато. Походив він, ймовірно, зі шляхетського середовища. Дотримувався кальвіністського віровизнання. Служив при домах заможних магнатів – Плазів та Любомирських. Видав низку книжок: «Допомога сарматської Беллони шляхетному рицарству Дмитра Івановича, в[еликого] царя московського, проти Шуйського та інших зрадників» (Краків, 1608), «Візерунок вічної слави старих савроматів для заохоти молоді, щоб наслідували їхні справи» (Краків, 1613), «Битва знаменита… мужніх поляків року 1620 і нещаслива їхня поразка під Цецорою» (Краків, 1620) та ін. У деяких виданнях цей автор звертався до української тематики. Це – «Україна, татарами терзана, князів та панів прикордонних про порятунок із жалісним лементом просить» (Краків, 1608), «Дії турецькі і змагання козацькі з татарами» (Краків, 1615), «Розмова козака запорозького з перським гінцем» (Краків, 1617) тощо. У цих творах велика увага приділена питанням нападів татар на українські землі, перебуванню в турецькому полоні українців, боротьбі козаків з татарами й турками470.

Розуміння проблеми захисту українських земель від татар звучить у творі «Україна, татарами терзана, князів та панів прикордонних про порятунок із жалісним лементом просить»: