Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Знову йшли в темний підвечір, як і вчора, до ворітні, знову Кузьма постукав у віконце до воротарів, ті щось відмітили у засмальцьованому зшиткові, завели хлопця до буцигарні і закрили за ним скрипучі двері, обізвавши контрою і злочинцем. На їх глузування Петрик не звернув уваги, бо вухо все ще боліло і горіло вогнем, але хоч уже не кровоточило, припечене йодом у допитній Голиком.

Петрик роздивився в сутінках, угледів свою неторкнуту вбогу постіль в потерусі, намацав вузлик із мапою, сів і, схлипнувши від пережитого горя, стрясливо заплакав від жалю до себе, побитого і голодного.

В отому стримано-взридливому плачі, що заливав сльозами хлопцеві очі, він трясся, як у лихоманці, довго, поки не почав проказувати “отченаш”, заспокоюючись. Свербіла в нього сідниця, боліли вухо й душа, смоктав голод – втіхою був лише спогад про вчорашній прихід воротаря з передачею.  Крутячись думками коло їжі, хлопець бачив дім і рідних, школу і товаришів, і, поволі заспокоюючись, націлювався чекати ранку.

Лежав, притиснувши головою складені долонями руки на вузликові з мапою, задивляючись у неотямлений його ще дитячою свідомістю простір у провалі стіни і прислухаючись до віддалених звуків вулиці. Його самота і сумота аж дзвеніли одноманітністю в оцій забутій Богом буцигарні.

Пройшло, здавалося йому, безліч часу, аж раптом він почув чиїсь кроки і вовтузення біля іржавої колодки-замка. І радість, і страх заполонили його. У відкриті нарешті двері вступив воротар, у руках якого Петрик завважив довгожданний вузлик зі знайомим йому вишитим торочком з рукава материної сорочки – хлопець не раз носив у ньому їжу батькові до млина.

– Передача тобі від матері і тітки Лесі, – обізвався той стишено і усміхнено, в напівтемряві розглядаючи в’язня. – З’їж, згодом я ще й баланди принесу, – додав милосердно воротар. – Чи загоїлися твої вавки? – спитав співчутливо.

– Трохи гояться, – давився їжею Петрик.

– А смалець ще маєш?

– Є ще чимало…

– Змазуєшся щодня?

– Змазуюсь, – загорілися лице й вуха Петрика, бо сьогодні забув.

– Молодчина! А мене, бачу, не впізнаєш?

– Вас?.. Не знаю, – стенув плечима в’язень.

– Лука я! Баби Вустини син, що під горою хата на Суботівському кутку. Ти ще з Домашкою під Новий рік бабі вечерю приносив…

– А-а-а! Знаю вас! Ми тоді і бабі Варварі вечерю носили.

– Леся Яремівна каже, що ти молодець, бо кажеш допитувачам тільки правду. Отак і надалі веди себе, то вони тебе швидше випустять, – порадив. – Страшно тобі тут?

– Було спершу страшно… Щурі і пацюки пищать і під підлогою, і під стелею.

– Під стелею то лилики, кажани, летючі миші, а пищать, бо тебе бояться, – втішав хлопця приязною мовою воротар. – Батько в тебе козак, то й ти мусиш козаком бути, не боячись усякої погані. – А про мне допитувачам, – притишив він голос і приклав вказівця до уст, – ані-ні!.. І не знаєш, і не відаєш, хто я! – відступив до виходу. – На добраніч тобі! – закрив скрипливо двері і пішов.

Петрик по відході Луки знову дякував Боженькові. Крім “Отченашу”, цього разу він проказав ще й “Вірую”. Повторив він і глави з “Євангелія”, які знав напам’ять, і уроки з  Читанки. Думаючи над скоєним, згадав школу, шкода йому стало пропущених уроків, Марти Давидівни та директора. Згадав і батька з його ставленням до матері. Малим своїм розумом він незмінно, безжально і непростимо осуджував батька, порівнював його з біблійним Іродом, бо він катував своїх власних дітей.

Гул, що доносився із двоповерхового будинку буцигарні, був подібним до бджолиного у батькових вуликах-пнях. Клацання замками і рипання дверима не припинялося і вночі, від чого Петрикові було не так самотньо. До слова “буцигарня” він мимоволі знайшов риму і тепер повторював про себе: “Карня-буцигарня! Карня-буцигарня! Карня-буцигарня! ”, тим самим скорочуючи час.

Вже геть споночіло й стихло, як під дверима почулися стишені голоси, серед яких Петрик упізнав Лукин. За мить у відкритий простір дверей упхнувся якийсь парубчак,  упираюсь і намагаючись щось доказати воротарям. По мові підлітка Петрик зрозумів, що то циганчук, і навіть пригадав, що бачив його в таборі, як Вассо і Маріца танцювали на головах.

– Не крав я кобил, дядьку! Ось хрест святий, не крав! – не даючи воротарям закрити за собою двері, клявся підліток так переконливо, що Петрик йому заздалегідь повірив.

– Спіть тут мирно до ранку. Тобі, Янчук, буде з Маррою охвітніше, – кинув Лука, прикриваючи дверима невгав’я циганчука.

– Хто тут ще є?! – вглядався той у присмерк. – Ти також за коні?

– Я, Петро Янчук, Марро! Коней я не крав!

– І я кажу, що не крав, мамеле-гамеле, а хіба вони вірять?! За вуха крутять, щоб їм руки повсихали!.. А тебе за що сюди?..

– За листівку на паркані у школі…

– За листівку?.. І в приворотці за листівку сидить школяр, але той більший…

– Якій приворотці?

– Якій-якій, – удав ображеного Марро. – При воротях є камерка, то в ній уже три дні сидить хлопець, якого допитувачі побили і вуха якому до ран повикручували.

– Кобзар його прізвище?

– А я звідки знаю! Його покликав якийсь шмаркач зняти її з паркана.

– Так то ж я його й покликав!

– Ти покликав? За таке тебе й батогами побити не гріх! – сказав осудливо і згодом додав, – Не зважай, таких листівок повне місто, а клеїли їх боротьбисти, що в Холодному Яру зібралися. У місті про те вже всі відають. Завтра тебе випустять, ось побачиш! Мене також за боротьбистів посадили, а при чому тут я?..

– Тебе також за листівки? – мав сумнів