Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

церковним начинням, викраденим фашистами в 1943-му з місцевого єзуїтського храму. Серед латинських книг та інших предметів були тамплієрівські клейноди: печатки, бланшфори тощо.

— І що з того? — я все ще бадьоро знизала плечима. — Ніхто не робив ніякого секрету з тих артефактів, тим більше, що на печатках були зображення тамплієрівських символів і подільського геральдичного сонця... Навпаки, я намагалася якнайширше висвітлити цю знахідку у пресі. Це ж сенсація! Зрештою, Ви самі звернулися до мене, аби я виступила на Ваших презентаціях у Кам’янці!

— Так, — продовжував Юрій. — Адже Ваша знахідка — незаперечний доказ того, що в період Галицького князівства у Кам’янці-Подільському розміщувався гарнізон лицарів-тамплієрів. Здається, так написано в одному з Ваших матеріалів. А потім, — продовжував він, — коли у місті з’явилися мої люди... Пам’ятаєте той скандал?

Я добре все пам’ятала.

— Так, — відповіла я. — Ви зі своїми людьми тоді ще заявили права на історичну пам’ятку — Кам’янецький замок, а точніше, на одну з його башт, обіцяли впорядкувати, залучивши чималі інвестиції та перетворити її на резиденцію ордену.

— Саме так, — підтвердив Князевич.

— Тоді до чого тут мої статті та дослідження? Мало в які ігри можуть бавитися дорослі заможні чоловіки...

Юрій незадоволено гмикнув. Напевне, його дратувало те, як я повільно міркувала.

— Згоден, — погодився він. — Але Ваші дослідження вже наробили багато галасу.

— Багато галасу наробили Ви своїми заявами збудувати на даху вежі Кам’янецького замку вертолітний майданчик, пане Князевичу. А ще зухвальством, з яким Ви спілкувалися з місцевими ЗМІ і чиновниками, — обурено заперечила я. — Навіть якщо ця організація — забава дорослих заможних чоловіків, Ви мали б поводитися більш коректно.

— Ваші дослідження наробили багато галасу, — повторив тим часом Юрій Князевич. — І не тільки в цьому місті чи країні.

Моя брова здивовано поповзла вгору.

— Та невже? То це не Ви підставили мене, запросивши до участі у скандальному проекті, який не зуміли навіть пристойно подати? То це не через Вас я втратила можливість працювати над темою, яка мене цікавила? Крім того, невже за кордоном все ще можуть привернути чиюсь увагу дослідження якогось рядового архіваріуса з України?

— Гм, Ви себе недооцінюєте, — похитав головою Юрій. — Якщо я не помиляюся, Вам вдалося встановити, що міським гарнізоном у ті часи керував такий собі лицар Х’юго де Моле, можливо, племінник самого Великого Магістра ордену Жака де Моле, спаленого на вогні як єретика. Найбільше, — продовжував Юрій, — нас зацікавили Ваші міркування з приводу того, що Х’юго де Моле міг перевезти на Поділля не стільки скарби ордену, як дещо інше, набагато цінніше... — Князевич затягнув ефектну паузу. — Містичний артефакт, за допомогою якого можна перевернути уявлення про світовий порядок, Чашу Омбре.

— О Боже... — вдавано легковажно закотила очі я. — І Ви вірите в подібні байки? Це тільки легенда, не більше. Та й моя теорія не обов’язково повинна мати реальне підтвердження! Ця Чаша справді могла якийсь час перебувати в Кам’янці, а могла і не перебувати. Це тільки моє припущення, гіпотеза... Хто знає, може цим артефактом вже давно розпорядилися? Пам’ятаєте «12 стільців»?

Здається, згадка про Остапа Бендера трохи розрядила атмосферу, бо Юрій розсміявся, а я полегшено зітхнула.

— Так, я читав Ільфа і Петрова. Та чи думали Ви над тим, що нащадки Великого Магістра і сьогодні можуть бути живі і навіть носити прізвище де Моле?

Моя брова поповзла вгору.

— Ну, — почала я, — теоретично подібне цілком можливо. Європа залишається Європою. Хоча... хто його знає.

— А тепер на мить уявіть, моя люба, — голос Юрія став вкрадливим, — що та Чаша Омбре справді існує. Лежить собі десь замурована у стінах Кам’янецького замку, чекає свого часу... А в Англії чи Франції знаходиться нащадок роду де Моле, такий собі сучасний тамплієр...

— Гадала, то Ви, Юрію, — насмішкувато промовила я.

— ...котрий має незаперечні орієнтири, дороговкази... — продовжував Князевич. — Словом, знає, де шукати той артефакт.

— Хіба таке можливо? — розгублено запитала я.

— Давайте поки що все розглянемо теоретично! — усміхнувся Юрій.

— Але ж минули цілі століття! Зрештою, є закони України щодо скарбів та знайдених цінностей.

— Так, є, — погодився Юрій. — Та уявіть, що цей спадкоємець вирішить іти до кінця.

— Боїтеся міжнародного скандалу? — нервово розсміялася я.

— Нарешті! — зітхнув Юрій. — Нарешті Ви почали мислити логічно! Так, сорому не оберешся. І якщо справа дійде до рук міжнародних правозахисників, це сильно нашкодить іміджу нашої країни. І нема гарантії, що артефакт залишиться тут. Самі розумієте, в який час живемо! А якщо до того ж Чаша виявиться активною...

— Сумніваюся, — вставила я, дивлячись Юрію прямо у вічі. — Сумніваюся, що тих, чиї інтереси Ви представляєте, насправді турбує міжнародний імідж держави чи щось у такому роді. Ви розмовляєте зі мною неофіційно, погрожуєте. Гадаю, якщо Чаша Омбре таки існує, вона навряд чи потрапить до державної скарбниці! Ви просто знаєте щось більше... І хочете «затихарити» спадок тамплієрів, якщо знайдете. Чи не так?

Погляд Юрія знову став скляним і байдужим.

— От бачите, — промовив він. — Ви самі говорите про спадок