Всеволод Зіновійович Нестайко - Тореадори з Васюківки

— Скажи спасибі, що ми тебе по писку не б'ємо. Ми тобі просто... просто передаєм те, що тобі належить. Нас один чоловік просив передати.

Спершу Будка тільки процідив:

— Кінч-чай!

Потім він виривався мовчки, лише сопів. Потім на очах у нього з'явилися сльози, і він запросився:

— Пустіть! Ну! Пустіть! Ну!

— А будеш іще дзвонити? Будеш?

— Н-не буду...— ковтаючи сльози, промекав Будка.

Ми підвели його до східців і пустили. Я не стримався і

піддав йому коліном.

І він загримів своїми клепаними «залізними» штаньми аж донизу.

Підхопився, одбіг, обернувся і, розмазуючи по своїй широкій мордяці сльози, крикнув:

— Ну, пождіть, пождіть, я ще вас підловлю!

Посварився кулаком і зник.

Валька і братик Микола зустрічали нас внизу як героїв-космонавтів. Наче ми не з сараю сходили, а з літака Ту-104 на Внуковському аеродромі. Не було тільки квітів і духового оркестру.

Братик Микола аж стрибав од захвату:

— От здорово! От здорово! У нас Будку всі хлопці бояться, а ви... от здорово! Всім розкажу...

Ми удавали, ніби це для нас дрібниця і нічого особливого.

— А чого він Будка? Таке якесь ім'я...— поцікавився я.

— То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толиком звать... Противний він... Нехороший...— Братик Микола сказав це з явною відразою: мабуть, йому частенько перепадало від Будки.

Раптом Валька скрикнула:

— О, Максим Валер'янович іде!

З підворіття, спираючись на товсту палицю, повільно йшов високий чоловік.

РОЗДІЛ VII

ПАліСС/І/иИ. 9,

Якби не ота важка хода, навіть трудно було б сказати, старий він чи молодий — такі молоді веселі бісики стрибали в його іскристих, кольору чистої блакиті очах. На лисину й натяку не було —■ попелясте півсиве волосся рівненькою хлоп'ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лисніло на вилицях.

Все це надавало йому якогось «недідівського» вигляду.

І знову, як на пляжі, я подумав — скільки у Києві отаких хлоп'якуватих дідів.

— Здрастуйте, Максиме Валер'яновичу, а ми якраз до вас ходили! — кинулася йому назустріч Валька.

— Привіт, привіт! Що сталося? — білозубо, на повнісінькі вставні щелепи, усміхнувся нам Максим Валер'янович.

— Ой, дуже серйозна справа, дуже серйозна,— заторохтіла Валька.— Ви нам мусите допомогти.

— Навіть так? Що ж, я до ваших послуг, панове любі друзі! Все, що зможуть зробити для вас мої сімдесят шість років, вони зроблять, будьте певні,— сказав старий артист. Валька вже роззявила рота, щоб розповідати, але, зупиняючи її, Максим Валер'янович раптом підняв руку:

— О ні, дочко моя! Благаю! Стули уста свої! Ні слова! Раз справа серйозна, її не можна вирішувати отак, на ходу... Ходімте в мій чертог! І там у щирій бесіді ми знайдем насолоду.

Цей жартівливо-піднесений тон якось одразу викликав приязнь до старого артиста. Губи наші самі собою розтулялись у веселих усмішках. І так стало легко і хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомі.

— Либонь, дивуєтеся, що живу у такій халупі? — усміхнувся він, коли ми підійшли до його хатини.— Мене вже кілька разів пробували переселяти, та я все одбри-куюся. Не можу я без цих квітів, без всього цього. Прошу!

У хатині було дві маленьких кімнатки і така ж маленька кухня. Стелі дуже низькі — хазяїн міг легко дістати їх рукою. Через це, а також через те, що вікна закривали знадвору кущі й дерева, у хаті, незважаючи на сонячний день, були зелені сутінки. Та якось і не уявлялись ці маленькі кімнатки світлими й сонячними, їм, здавалося, ли-чать саме сутінки.

І обидві кімнати, і кухня були заставлені вазонами і вазончиками. Вазони стояли на підвіконнях, і на табуретах,

і на спеціальних полицях, і просто на підлозі. У вазонах були різноманітні кімнатні квіти: лілеї, фікуси, примули. Але найбільше було кактусів. Я ніколи не думав, що буває стільки різних кактусів: і маленькі, і круглі — ніби зелені їжаки, і великі, стовбуристі, схожі на якихось доісторичних ящерів. І вкриті густими колючками, і майже зовсім без колючок, і різної-різної форми, і кольорів різних. Були тут дорослі солідні кактуси і зовсім маленькі пухнасті кактусята. Просто якесь казкове царство кактусів.

Крім кактусів, у хаті панували ще фотографії. Стінки кімнат геть усі завішені фотографіями у рамочках. І на більшості фотографій був сам Максим Валер'янович. Безліч Максимів Валер'яновичів дивилося на нас звідусіль. І всі різні. Максим Валер’янович у циліндрі. Максим Валер'янович у смушевій шапці. Максим Валер'янович у тюбетейці. Максим Валер'янович моряк. Максим Валер'янович козак. Максим Валер'янович босяк (у лахмітті). Максим Валер'янович у шубі. Максим Валер'янович у халаті, Максим Валер'янович... голий. Ну, правда, не зовсім голий, а у набедреній пов'язці. Мабуть, у ролі якогось дикуна, бо ще й кільце в носі. Аж голова йде обертом дивитися на всіх цих Максимів Валер'яновичів.

А в кутку, де в богомільних людей ікони,— висить щось.

Я спершу подумав, що таки ікона, бо й рушники вишивані по боках, і рама золотом виблискує.

Придивився гарненько, а там якийсь дядечко усміхнений в окулярах-пенсне і з цигаркою. Не ікона. Бо Господь, як бабусі кажуть, не курив і окулярів не носив. Та й не усміхався ніколи. В усякому разі, не бачив я жодної ікони, де був би намальований Бог з цигаркою, в окулярах або навіть просто з усмішкою. Завжди серйозний. Що ж до дядечка з цигаркою, то, як нам Валька потім сказала, був портрет знаменитого артиста Станіславського, який організував у Москві театр, всесвітньо відомий МХАТ. І для акторів він був таки справжнім богом, добрим, усміхненим і радісним, бо створив дуже хорошу систему Станіславського. Що то за система, Валька, на жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що нею й досі користуються в усьому світі.

Але то було потім, а зараз, поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже толково і жваво, наче це не з нами, а з нею сталося, розказувала про наші пригоди і про історію з годинником. Оскільки Максим Валер'янович був її знайомий і вона почувала