Володимир Григорович Рутковський - Джури і підводний човен

А ще за якийсь час можна було розгледіти і військовий корабель-галеру. Незабаром охоронець воріт сповістив, що належить вона славному капуданові Селіму-азі.

Зазвичай набурмосене обличчя управителя розпливлося у вдоволеній посмішці: сьогоднішній вечір він проведе не наодинці з собою. Ніколи ще Селім-ага не відмовлявся розділити з ним вечерю. А що вже до незвичайних історій, то тут мало хто зрівняється з цим старим пройдою.

— Коня, — звелів він.

Незабаром корабель увійшов у гавань. Нізарбек покліпав очима.

Зазвичай Селім-ага піклувався своїм судном, як найулюбленішою з дружин. За найдрібніший недогляд, за найменші сліди бруду він нещадно шмагав і доглядачів, і рабів. Звісно, після походів кудись до італійських берегів, чи й до самої Іспанії судно вкривалося бойовими шрамами. Проте всього за кілька днів воно знову мало такий ошатний вигляд, що йому могла позаздрити найохайніша з красунь.

Цей похід Селіма-аги геть не віщував нічого небезпечного — усього лише двотижнева мандрівка до нових земель поміж річками з дивними туземними назвами Дніпер та Дністер. Тож Селім-ага мав усі підстави для того, щоби повернутися на такій же чепурній галері, як і до відплиття.

Проте зараз красуню галеру було не впізнати. І найбільше дісталося вітрилам. Навіть звідсіля видно було на них страшні сліди підпалів та незграбні, нашвидкуруч накидані латки — ніби на судно напав якийсь тамтешній Змій з вогненною пащекою…

Нізарбек розвернув коня і коротким скоком подався до великого причалу.

— Подати коня капудану! — кинув він.

А коли з причалу до корабля пролягли сходи і капудан став на них, Нізарбек аж рота роззявив. Завжди усміхнено гордовите обличчя Селіма-аги тепер мало вигляд, як у побитого пса. Ще ніколи не бачив він у свого знайомця такої зігнутої постави і зсутулених плечей.

— Щось трапилось? — вихопилося у Нізарбека, коли капудан наблизився до нього.

Капудан через силу хитнув головою.

— Маю погану вість для візира, — сказав він. — Потрібен гінець.

І поки слуги підводили коня, Селім-ага коротко розповів, що варвари, звані уруськими кайсаками, несподіваним нападом захопили Азі-Кале[17]. І він, капудан Селім-ага, не міг прийти на поміч турецькому гарнізонові, бо, оскільки підходи до Азі-Кале ще не були розвідані, він кинув якір на рейді. А коли його вояки на човнах подалися на допомогу фортеці, уруська засада, що зачаїлася в тамтешніх очеретах, розстріляла їх майже впритул.

Тепер було вже не до прогулянки на яхті. І Нізарбек, і Селім-ага добре відали, яким страшним у гніві буває великий візир. А що невдача під Азі-Кале таки викличе у нього гнів, у цьому вони не сумнівалися.

Хвилі ліниво облизували смолені палі головного причалу. Повз нього неспішно, зрідка перегукуючись, походжали вартові. От-от має розвиднітися. А поки що на місто напливав з моря легкий серпанковий туман. У ньому то розчинялися, то знову з’являлися берегові скелі, мощена дорога до воріт, фортечні мури. А от на морі туман був зовсім інший — важкий і білий, наче розілляте молоко. Біля берега він трохи рідшав і тоді крізь біле клоччя проглядала чорна скаламучена вода.

Один з вартових зупинився біля причалу і поглянув туди, де крізь імлисту пелену прозирали неясні обриси військової галери, котра вчора увечері увійшла до Синопської бухти. Біля її обшивки плюскотіла вода, з палуби долинало могутнє хропіння моряків. А з отворів для весел несло важким духом — за ними задихалися без свіжого повітря невільники-веслярі. Усе було так звично, що вартовий знудьговано позіхнув і вже зібрався рушити далі, як зненацька в проміжках між пасмами туману вгледів на воді якийсь предмет. Він був схожий на діжку, з якої зсунулася накривка. Вартовий втупився в неї зацікавленим поглядом: точнісінько таку саму діжу він виловив місяць тому. Мабуть, скотилася з палуби якогось корабля. Діжа та була чи не на третину заповнена солоною рибою.

А в цій, судячи з того, як глибоко вона сидить у воді, теж щось знайдеться…

Вартовий зачекав, доки діжка підпливе ближче, за тим списом-гаківницею зачепив її за край і потягнув на себе. Незабаром діжка м’яко вдарилася в берег.

Вартовий нахилився, аби зазирнути всередину, проте діжка не чекала цього і наразі підстрибнула ледь не до його обличчя. Вартовий відсахнувся і завважив, що діжка була не сама. Якимось дивом вона була врізана у щось, схоже на тіло велетенської рибини.

— Що за шайтан? — пробурмотів вартовий і озирнувся на берег. — Назиме, а підійди-но сюди, — погукав він напарника.

Той не відгукнувся, мабуть, пройшов уперед. Вартовий хотів підвищити голос, проте не наважився: його вигук могли сприйняти за знак тривоги. А коли виявиться, що цей невідомий предмет не загрожує великій Порті, то йому добряче влетить від старшого варти. Бо якому ж начальнику сподобається, що підлеглі серед ночі здіймають тривогу через якусь дрібницю?

Зненацька в тілі рибини блискавично розійшлися стулки, чиїсь могутні руки вихопилися з темряви, зімкнулися на горлянці вартового і щезли разом з ним.

А за хвилину вартовий знову вибрався на причал. Він озирнувся, підібрав списа-гаківницю і тихим голосом Грицика звелів:

— Ви, хлопці, прикрийтеся, та трохи зачекайте, поки я принесу ще дещо з одежі…

Нараз він замовк, бо за його спиною пролунав чийсь голос:

— Ахмете, ти мене кликав?

Та оскільки відповіді не було, то напарник випірнув з напівімли і спитав:

— Що ж ти…

Проте одразу замовк, бо завважив, що Ахмет, схилившись, пильно вдивлявся у воду. Мабуть, угледів щось надзвичайно цікаве. Не обертаючись до товариша, Ахмет приклав пальця до губ і ледь чутно просичав:

— Тс-сс…

Зацікавлений вартовий схилився поруч, і тут же його шию охопили залізні пальці.

— Саньку, твоя черга одягатися, — упівголоса мовив Грицик.

Незабаром перед набережною пліч-о-пліч, як то й мало бути, походжало вже двійко вартових. Ще за якусь хвилину вони зустрілися з двома такими ж вартовими. Небавом ті без верхньої одежі хлюпнулися у воду, а їм на зміну з підводного човна вибралося ще двоє…

За якихось півгодини уся турецька варта на набережній стала козацькою.

БІЙ ПІД СИНОПСЬКИМИ СТІНАМИ

А Синоп спав і ні про що не здогадувався. Мов заколисані, погойдувалися межи легких хмаринок у місячному світлі височенні мінарети, жваво тріпотіло листя від позіхань передранкового вітру, подзенькували залізними ланцюгами припнуті до берега рибальські човни. Було тихо. Лише гулко поскрипувала рінь під ногами вартових та десь на березі горланили треті півні.

Не спали тільки ті, хто втомився чи не найбільше — галерні веслярі. Позаминулої ночі у