Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

її оптимізм!.. Королева Вікторія придавила своїм широким задом волю народу; імущі класи вмостились йому на шию… Робітничий клас… ще під владою Золотого Правила: "Не забувай, любий Варте, що одного чудового дня ти можеш стати на чолі нашої фірми"… Дрібна буржуазія, особливо гендлярі, квапляться загребти гріш і все моляться, щоб наше безприкладне процвітання тривало довічно. Аристократія ще бадьориться, не хнюпить носа… Чудова стара Англія. Пранці на тебе, стара суко, ти згодувала нас хробакам!» Експресивність цього останнього акорду пояснюється окопами Першої світової війни, крізь моторошну призму яких дивиться оповідач, і належать усі ці слова — Річардові Олдінгтону (роман «Смерть героя», 1929).

Оскар Вайлд, звичайно, такої нестриманості в тоні не допускався, хоч, може, не менш гостро відчував лицемірство своєї доби, яка «настільки канонізувала фарисейство, що для респектабельності досить було здаватися респектабельним» (Джон Ґолсворсі). Він, Вайлд, знайшов іншу, камернішу, зброю проти фарисейства — в'їдливий і викличний парадокс. Парадоксальністю пройнято всю його систему естетичного світосприймання, його твори й саме життя. Принц Парадокс — так називали і Оскара Вайлда.

Вайлд вважав, що мистецтво стоїть над життям і що воно не повинно відображати життя — навпаки, життя має наслідувати мистецтво.

Вайлд стверджував: «Є книжки добре написані або погано написані». Оце й уся їх етичність, бо мистецтво не визнає моралі. І справді — що має спільного лицемірно-святенницька моральність споживацької громади із справжнім мистецтвом? Та сама моральність, що «вимордувала більше дітей, ніж Ірод і Молох, скарлатина й кір, і всякі чуми світу заразом» (Гергардт Гауптман)? Хіба ж моральність Ґолсворсових Форсайтів чимось дотична до людяності казок Вайлда? (Саме ці казки, знані в усьому світі, є найнеспростовнішим доказом, що Вайлд-художник умів за потреби любісінько знехтувати своїми теоретичними постулатами, як-от і в казці «Хлопець-Зірка», де лише страждання і втрата власної вроди виліковують героя від сліпої самозакоханості.)

Споглядальне життя на противагу до дії — такий, на думку Вайлда, ідеал естетичного ставлення до світу: «Коли людина діє, вона маріонетка. Коли змальовує — вона поет».

Не треба також забувати, що полемічно-занепадницькі (об'єктивно) крайнощі в судженнях Вайлда йшли і від упертої нехоті говорити в дусі залояжених штампів. Саме тому Вайлдову увагу привернули думки стародавнього китайського філософа Чжуан Цзи, переклади з якого він рецензував (один з афоризмів Чжуан Цзи звучить так: «Коли всі починають моралізувати — моральність виходить з моди»).

Якось Вайлд сказав про себе, що літературі він віддав лише талант, а генія свого вклав у власне життя. При іншій нагоді його думка прозвучала конкретніше: «Літературі я віддав лише свій талант, генія ж свого віддав розмові».

Неабиякий хист Вайлда-розмовника немовби підтверджував глибинну ірландську традицію, про яку, може, не без перегину прорік сам Вайлд: «Історія нашої [128] нації— це історія блискучих невдач. Але ми найкращі мовці, яких витворив світ від грецьких часів». Звичайно, талант оповідача, як і талант актора (а Вайлд був і тим, і другим), — найумирущіше з мистецтв. Бернар

Шоу зауважив: «Вайлд був незрівнянно великий як raconteur, розмовник, і як особистість, — а це речі, іцо їх не можна відтворити. Я можу вам переказати один з Вайлдових анекдотів, але не зможу передати, як саме він його розповідав, а без цього «як» воно буде пусте».

Парадоксальні афоризми Вайлда належать до найживучіииих сторінок у його спадщині — до них і сьогодні легко насновуються свіжі асоціації:

«Усі великі думки небезпечні».

«Кожен може написати тритомний роман. Для цього треба тільки зовсім не знати життя й літератури».

«У сучасному романі злочин важливіший чинник, ніж культура».

«Суспільство часто прощає злочинцеві, але ніколи не прощає мрійникові».

«Непокора — це основна чеснота людини: завдяки непокорі здійснився поступ, завдяки непокорі й бунтарству».

«Хто каже правду, рано чи пізно буде викритий».

«Карта світу без країни Утопія не варта й погляду».

Творчість Оскара Вайлда добре знана і в Україні. Якщо за останні півста літ в українських перекладах видано тільки «Баладу Редінзької тюрми», казки і «Портрет Доріана Ґрея», то за перші десятиріччя XX ст. українською мовою вийшло до десятка невеличких книжок Вайлда, чимало друків було і в періодиці (казки, оповідання, поезії, «Саломея»). Намір видати Вайлдів роман мала «Книгоспілка», але не встигла це здійснити до початку репресій 1930-х років, коли кількість україномовних видань обвально скоротилася. Подальші спроби «пересадити» Доріана Ґрея на український грунт напрочуд унісонно вписуються у драматичну життєво-творчу парадоксальність Вайлда: талановитий прозаїк Валер'ян Підмогильний, перемістившись волею комуністів на Соловки, перекладає там Вайлдів роман; рукопис перекладу не зберігся — можливо, й через «ювілейні розстріли» 1937 року в урочищі Сандормох.

Через чверть віку включився в українську в'язнично-перекладацьку традицію — від Павла Грабовського до Григорія Кочура — інший табірник-українець, тобто ваш покірний слуга. Користаючи з відлигової смуги «розвинутого соціалізму», я здійснив новий переклад цього роману, вивіз рукопис на волю і навіть домігся його видання у Києві 1968 року, сам о тій порі ледь не завернувши назад у братньо-табірну Мордовію.

З'являлися в Україні різного часу — з вимушеними інтервалами в кілька десятиріч, коли було не до чистої естетики, — і критичні студії про Вайлда, і оригінальні художні твори аналогічної з Вайлдом проблематики Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Зерова, Павла (Пилиповича та інших.

Маємо — хоч як то дивно — і музичні твори на Вайлдові сюжети: це і симфонічна увертюра «Доріан Ґрей» киянина, а потім заморського емігранта Миколи Недзвєдського, три опери «Флорентійська трагедія» (за ранньою незакінченою п'єсою Вайлда), і «Саломея» харків'янина Бориса Яновського, «Доля Доріана» одеситки Кармели Ципколенко та інші. Але цілісне засвоєння доробку променистого ірландця у нас ще попереду.

Та й стиль Вайлда, за всієї його екстравагантності, не така вже й несподіванка для українського читача. Коли ми поринемо в художню манеру таких оригінальних майстрів прози, як Валер'ян Підмогильний чи В. Домонтович, то, певно, знайдемо не в одному аспекті щось спільне з ірландським «генієм парадоксу».

А коли перекладуваний автор, мавши самостійну вартість, ще й спонукає нас віднаходити і в своїй літературі споріднені з ним непересічні мистецькі явища чи бодай лише призанедбані стилістичні потенції — то тим бажаніший він гість у ній. Оскар Вайлд — один з таких особливо бажаних гостей.

Ростислав Доценко

Примітки

1

Калібан — один із головних персонажів Шекспірової «Бурі», антагоніст мудреця Просперо; слуга, що повстає проти господаря, грубий, злий, неотесаний дикун. Найімовірніше, що етимологічно це ім'я Шекспір вивів від слова «канібал».

2

Ґровнері — мистецька галерея у Лондоні, в якій виставлялися переважмо художники-імпресіоністи та інші представники