Василь Миколайович Шкляр - Маруся

ходу» сім легких кулеметів — чотири «люйси» і три «шоша». Набоїв, як і гранат, лишилося без запасу, але пошарпати червону «експедицію» вистачить.

— Зустрінемо, — сказала Маруся. — Станемо краєм лісу. А пилиповчани нехай уже зараз виходять наперед і шукають схованку, щоб ударити москалеві в потилицю.

Віддавши Василеві поводи, вона попросила напоїти коня теплою водою. Сама ще мала часину на короткий спочинок. Ліжка в сторожці не було, але Василь настелив їй м’яку постелю із соснового гілля, пославши зверху широку гуню[78].

Маруся провалилася в чорну безодню, яка пахла ладаном.

Її не навідував жоден сон, не торкалося жодне видіння, лише цей сосновий дух ладану виповнював кожну клітину її єства.

Вона здогадалася, що це пахне живиця.

Розплющила очі. Спала чи ні?

Десь поруч пофоркували коні й чулися вранішні хрипкі голоси козаків.

***

Вони стали лавою вздовж узлісся. Стежу Маруся не висилала, щоб випадково не виявити себе перед наїзниками. Досить того, що в той бік поїхали пилиповчани та десь так зачаїлися, що, якби припекло, їх не знайшов би й вістовий. Та хай, то такі паливоди, що, як розгориться, самі знають, коли підкинути дров.

Залишивши коней при коноводах, козаки займали «номери» у засідці — видивлялися, де товщий прикорень, де густіший підлісок, де ширший пень, щоб залягти зручніше. Кулеметники Матвія Яковенка, як завжди, стали на крила. Усі перевіряли зброю, обмацували набійниці, тамуючи легенький трем у руках. Санькові Кулібабі той лоскіт діставав до серця і роз’ятрював нетерплячку: швидше б усе починалося.

Перед ними лежало рівне поле, поздовж перерізане дорогою, що вела від Веприка на Дідівщину. Її дальній кінець губився під обрієм, відтіненим темною смужкою лісу, і всі козаки поглядали в той бік. Трохи ближче до них по праву руку білів березняк, а ліворуч блищало коліно річечки Кирші. Чого раптом Кирша? — думав собі Санько Кулібаба, щоб менше думати про те, що не давало спокою. От у Горбулеві така річечка називається Свинолужка, то там усе зрозуміло: біля води лужок, а на ньому пасуться свині. А Кирша? По якому це воно? Треба спитати у Льодзі Ліпки, може, це по-їхньому, адже ляхи тут колись теж наставляли свої порядки, і старі люди кажуть, що саме в лісах біля Веприка отаман Швачка скликав своїх гайдамаків. Санько перевів погляд від річки на Льодзю, який заліг праворуч від нього за дубовим відземком і вглядався далі, ніж міг побачити. Аж за пруг. А може, він бачив там свою Марильку й думав, скількох башибузуків йому вдасться сьогодні послати до пекла за кривду, завдану їй.

— Льодзю, чуєш? — озвався до нього Санько, поки ще можна було озиватися.

— Чого тобі? — холодно спитав Льодзьо. Він завжди говорив холодно, й очі у нього були холодні, й гостре, як сокира, лице було льодяне.

— Ти не знаєш, що таке Кирша?

— Знаю.

— А що?

— Річка.

— Та я знаю, що річка.

— То чого ти від мене хочеш? — ще холодніше спитав Льодзьо, і, дивлячись на його льодяне обличчя, Санько був певен, що в Ліпки під шкірою тече блакитна кров. Та раптом це гостре, як сокира, лице загострилося ще дужче — Льодзьо щось таки нагледів за пругом, бо на відкритому полі, скільки сягало око, Санько не бачив жодного поруху. Але ні — у дальньому кінці дороги, що губився під обрієм, з’явилася чорна цятка. Вона поволі більшала, як горбик, де риється кріт. Горбик підростав, ворушився і невдовзі виріс у темну купу, наче там висипали хуру гною, а з тієї пливкої купи поволі вималювалася голова кавалерійської колони, яка рухалася польовою дорогою в їхній бік.

Санько поглянув ліворуч, де примостився Оверко Лапай. Обличчя його було таким спокійним, що Санькові захотілося спитати ще й в Оверка, що таке Кирша, але розбалакувати вже не було коли. До того ж Лапай заїкався, і, поки він відповість, поки вимовить одне слово «К-к-к-ки-р-р-р-ша», ворог буде під носом. Санько страху не відчував, він уже звик до таких засідок, але неприємно було дивитися, як із маленької чорної цятки виторочується кінна вервечка, в якої не видно хвоста.

Хто напевно знає, що таке Кирша, то це їхня отаманша, думав Санько, нехай усе закінчиться, тоді він запитає у неї, звідкіля взялася така чудна назва у річки. Він скосив око туди, де залягла Маруся, — вона розглядала в бінокль колону, яка, здавалося, коливається на одному місці, хоч насправді посувалася розміреною ходою.

Марусі ці кіннотники не подобалися. Їхали вони в суворому ладі, міцно трималися в сідлах, були добре озброєні. У передній трійці колони один був зодягнутий у підбиту хутром шкіру, другий у чорний моряцький бушлат і безкозирку, а третій у блідо-зелену ватянку. Марусю завжди дивувало, що большевицьке військо не мало свого сталого обмундирування, воно носило те, що перепало йому від царської армії чи її полонених, але того спадку комуні не вистачало, особливо взуття, тому цілі орди кацапчуків перли в Україну в лаптях, постолах, калошах, чунях, вони ладні були бігти сюди босоніж, аби визволити братів-малоросів від оскаженілих петлюрівців, що намислили собі самостійне життя.

Ці кіннотники теж були зодягнуті кожен по-своєму, але неабияк: усі в чоботях, галіфе, хто в шапці, хто в кашкеті, хто в безкозирці, усі на добрих вгодованих конях, видно було, що це частина особливого призначення, а не якась там п’яна матросня, що її випадково випхали з вагонів на Фастівській залізниці для придушення контрреволюції.

Уже було видно хвіст колони, яка розтяглася сажнів на сто, але звідси, від лісу, вона здавалася густішою, глухий тупіт копит наростав, і вже без бінокля було видно, як троє передніх вершників перемовляються між собою. Той, що був у чорному бушлаті, навіть показав рукою в цей бік і сказав щось смішне, бо обидва його товариші засміялися, а той, у шкірі, раптом високо підняв руку й зупинив колону. Він також підніс до очей бінокль, що теліпався в нього на грудях, навів його прямісінько на Санька, від чого Кулібаба перестав дихати, вгруз у землю, і йому здавалося, що не він заховався за дубом, а, навпаки, дуб заховався за нього. Наступної миті чорний бушлат швидко зняв із-за спини рушницю і прицілився у Санька чи, може, взяв на мушку дуба, за яким він лежав. Санько ще тісніше притиснувся до землі, чекаючи пострілу, але чорний бушлат не вистрілив. То він так схитрував, міркуючи, що коли в лісі є засідка,