Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

як рідну! – Потім, звернувшись до гості, мати моя додала: – Дай Боже, дорога, високошановна Маріє Савівно, щоб між нашими дітьми зав’язалася така ж дружня прихильність, яка, сподіваюся, вже існує між нами.

Обидві пані зі зворушенням потиснули одна одній руки. Я поцілував ручку Марії Савівни.

– Прекрасне, чарівне у вас дитя! – сказав мій батько панові. – Які ви щасливі, вельмишановний Осипе Акиндіновичу, що Бог вам послав такого ангелика!

Гість відповів:

– Ваше щастя повніше за моє. У вас четверо таких ангеликів, а у мене один тільки!

– Хай дітки наші познайомляться між собою, – сказала моя мати.

Потім батьки запросили панів Сентябрьових у вітальню, а нас усіх із Фаїною відправили гратися до зимового саду.

Опинившись у саду одні, без старших, ми швидко заприязнилися і незабаром уже з галасом ганяли‚ чудили‚ бавилися в різні ігри.

А коли об одинадцятій годині запросили всіх гостей в їдальню і посадили за стіл, я весь час дивився на Фаїну, і сумне відчуття гнітило моє серце, коли я думав, що завтра уранці Фаїна виїде з матір’ю, і Бог знає, коли я побачу її.

Після Йордану мене відправили до пансіону. Я нікому не говорив про Фаїну, хоча постійно про неї думав; я навіть соромився, сам не знаючи чого, боявся, щоб хто-небудь не помітив, що я думаю про якусь дівчинку. Коли між товаришами заходила мова про те, хто як провів свята, я ухилявся від всього, що б могло зрадити моє знайомство з нею. А коли, бувало, на уроці історії, яку викладав нам власник пансіону французькою мовою, траплялося йому вимовити якесь ім’я, схоже на Фаїнине, я червонів до вух і внутрішньо сердився на себе за це: мені здавалося, що з вигляду мого обличчя здогадаються про мою таємницю. Таємно від всіх я зазирав до календаря і в списку імен, вживаних в православній церкві, не знаходив імені Фаїни, але запитати про це ім’я у нашого законовчителя-протоієрея не наважився, щоб товариші не зробили з цього якогось здогаду і не взяли на кпини. Навіть прізвище Сентябрьових турбувало мене: варто було тільки комусь у розмові вимовити назву місяця вересня, як вже барва вкривала мої щоки. Чи вчу уроки з якимсь отупінням‚ бо в голову усе лізе та лізе Фаїна; чи ляжу спати і закрию очі – мені уявляється миле, усміхнене личко Фаїни, а коли, бувало, крізь вікна нашого пансіону світить місяць і всі мої товариші хропуть, я один не можу заснути, лежу з відкритими повіками, все думаю про Фаїну і зітхаю! Чи поведуть нас в церкву – я дивлюся на ікону Пресвятої Богородиці, і мені уявляється Фаїна! Ні вдень, ні вночі, ані на мить не покидала мене Фаїна у думках, та й із серця не зникала вона, і хотілося, ох, як хотілося побачити її швидше!

Але сталося це аж у червні. Мене знову забрали додому, і до нас у гості приїхали пани Сентябрьови. І ми знову кинулися по саду бігати і пустувати. І от‚ коли я біг великою доріжкою‚ раптом з бічної доріжки біжить мені напереріз Фаїна. Я схопив її за стан. Мені було невимовно приємно. Ми обидва сміялися. Я не витерпів і вимовив:

– Фаїночко! Мила! Як мені приємно бути разом з вами!

– І мені також, – сказала вона.

– Мені без вас було дуже нудно, – продовжував я.

– І мені без вас! – була відповідь.

– Я весь час тільки про вас одну думаю, – говорив я.

– І я про вас завше думаю, – сказала Фаїна.

– Я вас дуже люблю, Фаїночко! – сказав я.

– І я вас дуже люблю, – була відповідь.

Я цьомкнув її в щічку. Вона відбігла, погрозила мені пальчиком і з удаваним гніву промовила:

– Не смійте цього робити! Чуєте?

Я стояв, як спійманий на злочині‚ не знаючи, чи маю виправдовуватися. Раптом Фаїна підбігла до мене, цьомкнула мене в щоку і сказала:

– Ось вам за це!

А потім‚ сміючись‚ побігла. Я наздогнав її і, обійнявши ззаду, обсипав дощем поцілунків. Вона вже не погрожувала пальчиком, не бігла геть від мене, але повисла у мене на шиї і припала вустами до моїх вуст. Потім відступила і, наче чогось злякавшись, прислухалася і скрикнула:

– Ідуть! Тікаймо! Я вас піймаю!

Я побіг по доріжці‚ Фаїна бігла за мною. Раптом назустріч моя матінка і пані Сентябрьова. Мати Фаїни, на яку я вибіг, перейняла мене, зупинила і віддала своїй доньці, яка наздоганяла мене.

– Візьми свого полоненого, Фаїночко!

Подібних веселих пригод було більше‚ зрештою‚ навіть наші батьки стали помічати‚ що наші стосунки вже не настільки дитячі‚ як то б годилося для нашого віку. Ми також побували на гостині у Сентябрьових, у їхньому розлогому старовинному помісті, і тут ми теж гасали по всенькому будинку, по обійстю, в саду серед квітів і кущів, зближуючись усе дужче.

Закінчилися літні вакації. Відвезли мене в пансіон. Мені було на душі легко і весело. Я був упевнений, що Фаїна мене любить, і я внутрішньо був задоволений і гордився своїм щастям.

На зимові вакації мене не забирали додому‚ а після Паски я отримав від батька листа: «У наших добрих сусідів Сентябрьових сталося найжахливіше нещастя. Їхня чарівна, всіма обожнювана донечка Фаїна раптово померла 30 квітня».

Я завмер. В очах потемніло, в голові запаморочилося. Не в силах був я дочитати листа. Пролунав дзвінок: треба було йти до класу. І я пішов‚ і сидів там, нічого не бачачи перед собою, нічого не чуючи, і насилу стримувався, щоб не розлитися потоком сліз. Після уроків я побіг у сад і, сховавшись від товаришів‚ дочитав листа:

«Це сталося дивно, несподівано і незрозуміло. За два дні до своєї смерті була вона у нас разом зі своєю мамою, була весела і згадувала про тебе, випитуючи і дорікаючи нам‚ чому не послали за тобою ще перед Паскою. Від нас виїхала абсолютно здоровою. А 29 квітня їй стало погано‚ вона пролежала цілий день і ніч без пам’яті‚ а на зорі 30 квітня прокинулася і скрикнула: «Тату! Мамо!»‚ а коли ті наблизилися‚ Фаїна поглянула на них, підвела голову і вимовила: «Прощайте, поїду! Але я повернуся!» По цих словах голова її опала, і вона померла. Хвороба незрозуміла і смерть незрозуміла! Доктор теж зробив такий висновок: «Незрозуміло, рішуче незрозуміло!» Фаїну поховали біля церкви того села, де живуть Сентябрьови. Ми були на похороні. На батька і матір було страшно дивитися».

Та біда не ходить самотою‚ і за півтора року пані Сентябрьова теж померла‚ а