Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

навіть можна осягнути. Бракувало точки опертя. Якогось морального фундаменту, якщо хочете — ідеалу, який би втримав на плаву Губченків благенький ковчежок.

«Фундамент, який би втримав на плаву»! Яка маячня в моїй голові, думав він. І далі думки запліталися й завивалися в нерозплутувані клубки.

Наступного дня він помітив іншого хлопчика нівроку. Той був невисокий на зріст, одягнутий так само ніяк, як і попередній, він сидів на лавці у дворі й читав газету, коли Губченко йшов на роботу. Взагалі в їхньому дворі, розташованому навпроти гастроному, чужих людей завжди було чимало. Але цього він упізнав одразу: вже працювала інтуїція людини, яку переслідують. Та й не буває такого, щоб чоловік просто сидів один на чужому подвір’ї і читав газету, всім своїм виглядом демонструючи, що він ні на кого не чекає.

Цього разу Губченко вирішив у прямий контакт не вступати, а спробувати загубитися. Слава богу, детективів бачив у своєму житті чимало. Можливо, філер знав навколишні двори; певно, цих хлопців готували, якщо вже потрапили на службу до такої багатої фірми. Але все одно ж знав не так, як Губченко, який прожив у своєму будинку не одне десятиліття.

Спочатку він зупинився, помацав себе по кишенях і вдав, ніби щось забув. Сигарети, наприклад. Не уточнюючи, що саме, не звертаючись по «закурити» до філера, Губченко «повернувся додому». Тобто зайшов у парадне, піднявся на один поверх і визирнув у віконце на сходах. Хлопчик нівроку сидів на місці, поклавши поруч на лаву свою газету, й пильно вдивлявся у те саме віконце. Бачити Губченка він не міг, бо надворі було яскраве сонце, воно запевне віддзеркалювало у склі. Що ж, подивися ще.

Губченко спустився в підвал і, намагаючись не наступати на шприци й недопалки, пройшов у сусіднє парадне. Ясна річ, так просто від спеціаліста не втечеш, він на це й не сподівався. Просто прагнув викликати у філера знервованість. Вийшовши на подвір’я вже з іншого парадного, Губченко глянув на хлопчика нівроку, із задоволенням помітив подив у того в очах і спокійно пішов до воріт дитячого садка.

Завертаючи у хвіртку, помітив, що шпигун почав вагатися. Він не знав, що потрібно цьому вченому мужу в царстві дошкільнят, чи заходити слідом, чи це буде надто очевидним переслідуванням? Губченко рухався вздовж стіни дитсадка й у вікнах бачив відображення хлопчика нівроку. Той стояв біля хвіртки, чекаючи, чи зайде Губченко до будинку.

Він не зайшов і, проминувши двері, вже не бачив відображення філера: кут змінився. Повільним кроком до рогу, потім бігом навколо будинку. Там за ігровий павільйон — і причаїтися. Тут між стіною і металевою сіткою з великою дірою також було чимало шприців, недопалків, екскрементів і всілякого іншого непотребу.

Постоявши кілька хвилин, яких мусило вистачити, щоби хлопчик нівроку розгубився, Губченко спокійно вийшов зі своєї схованки… і очі в очі зіштовхнувся з філером. Тут уже він і сам розгубився. І оговтатися просто не встиг.

Хлопчик нівроку (а він таки був досить дебелий) схопив його за вуха й, немов лантух із чимось гидким, потужно пожбурив спиною на розхитану металеву сітку огорожі. Це було не боляче, але дуже принизливо, бо підвестись одразу Губченко не міг. Коли ж це нарешті вдалося, філер зі знанням справи схопив його двома пальцями за горло, так що біль паралізував Губченка, й прошипів просто в обличчя:

— Якщо я тебе ще раз побачу біля дитячого садка, кісток не збереш. Зрозумів? Я б тебе вже зараз прибив, але цього не треба. Ти й сам скоро розсиплешся. Педофіл старий.

І він знову сильно штовхнув Губченка на сітку.

Той не зразу зрозумів слова, які йому сказали. Сльози виступили в нього на очах, і ніби крізь залите дощем скло він побачив, як хлопчик нівроку помахав рукою у вікно дитсадка й упевнено покрокував до воріт. У вікні, по той бік скла, стояла вже трохи знайома Губченкові молода вихователька. Вона спокійно, впевнено й переможно дивилися йому в очі.

Він відчув себе шкодливим дошкільням. Було гидко й соромно. І нікому ж нічого не поясниш і не доведеш!

Він завжди вважав себе «хорошим хлопчиком», який насправді є кимось іншим. Тобто Губченко звик до того, що його сприймають не таким, яким він є насправді, і дуже здивувався б, якби хтось розумів його на всі сто відсотків. Власне, ніхто нікого так не розуміє. Хоч скільки років з людиною проживи, і все одно вона час від часу дивуватиме спалахами несподіваних вчинків. Інша річ, що не всі — Губченко в цьому неодноразово переконався за своє довге життя — навмисно прагнуть справляти інше враження. І що далеко не всім це вдається.

Він так звик вважати себе спеціалістом у цій справі, що пригода з псевдофілером просто вибила його з колії. Виходить, він не на всіх справляє однакове враження. І не на всіх таке, яке прагне справити.

Повертаючись подумки до своїх шпигунських пригод, він почав розуміти, що й ті, хто його «пасе», можуть зовсім інакше про нього думати, ніж він гадає.

А може, ніхто його й не пасе?

Кожен на своєму місці

Як з’ясувалося невдовзі, пасе. По дорозі на роботу Губченко знічев’я купив собі морозива. Чомусь морозива закортіло. Він ішов пішки від зупинки до інституту і втішався теплим днем і прохолодним десертом. Побачила б дружина — вже б йому було! Вона сама не любила їсти на ходу і вважала це страшним моветоном.[12] Утім, морозива вона також не любила.

Він доїв порцію перед самими важкими старовинними дверима і був неприємно вражений тим, що біля дверей не виявилося звичного смітника. Нести обгортку від пломбіру до лабораторії видалось йому нераціональним, тож вирішив пройти за будівлю інституту, щоб викинути обгортку безпосередньо в сміттєвий бак.

Мабуть, хлопчик нівроку не припускав навіть думки, що людина може так далеко йти, аби викинути обгортку від морозива. Тож він не встиг сховатися, скажімо, за сміттєвий бак, юну берізку, що росла неподалік, чи там під поверхню калюжі. Щойно Губченко завернув за ріг, як зіштовхнувся з ним — тим самим, з яким майже познайомився на Петрівці.

— О! Добрий день! — радісно сказав він, сам дивуючись своєму самовладанню. — Ну як, знайшли?

— Кого? — збентежено бовкнув хлопчик.

— Тараса Бульбу — ви ж його шукали?

— А… Ага… Ні… Там не було…

— А знаєте, — дедалі більше собі дивуючись, запропонував Губченко. — У мене є зайвий примірник. Можу вам принести. Ви завтра тут будете?

Хлопчик нівроку сковтнув і нервово кивнув.