Томас Харріс - Мовчання ягнят

Перша, перша. Що доктор Лектер казав про «першу»? Що означало все те, що говорив доктор Лектер?

Старлінг проглянула нотатки, які нашкрябала в літаку дорогою з Мемфіса.

Доктор Лектер сказав, що в папці достатньо інформації, щоб знайти вбивцю. «Простота», казав він. А що там про «перше», де було перше? Ось – «першопричина» була дуже важливою. Слово «першопричина» видалося пафосною маячнею, коли він його вимовив.

Чим він займається, Кларіс? Чим він займається в першу чергу, яку потребу задовольняє цими вбивствами? Він жадає. Як ми починаємо жадати? Ми починаємо жадати те, що бачимо щодня.

Над твердженнями доктора Лектера було легше думати, коли вона не відчувала його погляду на своїй шкірі. Тут, у серці Куантіко, було легше й безпечніше.

Якщо ми починаємо жадати те, що бачимо щодня, то чи не здивував Баффало Білл сам себе, коли вбив першу жертву? Він розправився з кимсь із близького оточення? Чи не тому він так ретельно заховав перше тіло, а друге – так недбало? Він викрав другу дівчину далеко від дому та скинув тіло так, щоб її якнайшвидше знайшли й повірили, що вибір місць викрадення – довільний?

Коли Старлінг загадалася про жертв, першою в її уяві постала Кімберлі Емберґ, бо вона бачила Кімберлі мертвою і, в якомусь розумінні, боронила її інтереси.

А ось і перша дівчина. Фредріка Біммел, двадцять два роки, місто Бельведер, штат Огайо. У справі були дві фотографії. На світлині з випускного альбому вона здавалася великою та невиразною, з гарним густим волоссям і здоровим кольором шкіри. На другій вона взагалі була не схожа на людину.

Старлінг знову зателефонувала Берроузові. Тепер його голос звучав трохи хрипко, але він усе одно її вислухав.

– То що ти кажеш, Старлінг?

– Може, він мешкає в Бельведері, штат Огайо, де жила перша жертва. Може, він бачив її щодня і вбив, ну, спонтанно. Може, він просто хотів… пригостити її газованкою «Севен-ап» і поговорити про хоровий гурток. Саме тому він так старався заховати її тіло, а другу дівчину схопив далеко від домівки. І її він уже не став так добре приховувати, щоб її знайшли першою та щоб відвести від себе всю увагу. Ви ж знаєте, скільки уваги приділяють зниклим особам, справи заморожують, аж доки не знайдуть тіло.

– Старлінг, шукати краще в тому місці, де сліди свіжіші, де люди краще пам’ятають, де свідки…

– Саме це я й маю на увазі. Він це знає.

– А я кажу про те, що на сьогодні ти навіть чхнути не зможеш, не заприскавши якогось копа з рідного міста останньої дівчини – Кімберлі Емберґ із Детройта. Інтерес до Кімберлі Емберґ зненацька виріс, відколи зникла молодша Мартін. Отак зненацька вони взялися працювати, наче каторжні. Тільки я цього ніколи не казав.

– То ви передасте це містерові Кроуфорду, про перше місто?

– Звісно. Дідько, та я пущу це на гарячу лінію, щоб усі бачили. Я не кажу, що ти погано мислиш, Старлінг, але місто добряче прочесали відтоді, як ту жінку… як її звали, Біммел, еге ж? – відтоді, як ідентифікували Біммел. У Бельведері працював штаб із Коламбуса, а також багато місцевих поліцейських. Нарили все, що можна було нарити. Цього ранку ми не викличемо сильної цікавості заявами про Бельведер чи будь-якими іншими теоріями від доктора Лектера.

– Він тільки…

– Старлінг, ми надсилаємо подарунок у Дитячий фонд ООН у пам’ять про Беллу. Якщо хочеш, я допишу твоє ім’я на листівці.

– Звісно, дякую, містере Берроуз.

Старлінг дістала одяг із сушарки. Теплі речі були такими приємними, так приємно пахли. Вона обхопила руками теплий одяг, притисла його ближче до грудей.

Її мати з оберемком білизни в руках.

Сьогодні останній день життя Кетрін.

Чорно-біла ворона крала речі з візочка. Вона не могла одночасно відганяти птаху та бути в мотельному номері.

Сьогодні останній день життя Кетрін.

Її батько подавав сигнал рукою, а не фарами, коли завертав пікап на під’їзну доріжку. Граючись надворі, вона гадала, що та велика рука вказує пікапу, куди слід повертати, велично наказувала йому повертати.

Коли Старлінг вирішила, що робитиме далі, з її очей скотилося кілька сльозинок. Вона зарилася обличчям у теплу білизну.

Розділ 48

Кроуфорд вийшов із похоронного бюро та роззирнувся в обидва боки вулиці, шукаючи Джеффа з машиною. Натомість він побачив Кларіс Старлінг, яка чекала під піддашшям, одягнена в темний костюм, така реальна в денному світлі.

– Відправте мене, – сказала вона.

Кроуфорд щойно вибрав труну для дружини, а в паперовому пакеті тримав пару туфель, які помилково прихопив із собою до бюро[188]. Він сам їх забрав.

– Пробачте мені, – сказала Старлінг. – Я б не прийшла до вас зараз, якби був інший час. Відправте мене.

Кроуфорд засунув руки глибоко в кишені та повертав до неї шию, поки комірець не хруснув. Його очі були ясними, навіть небезпечними.

– Відправити вас куди?

– Ви послали мене прочути Кетрін Мартін – то дайте мені прочути й інших. Усе, що ми можемо зробити, – це дізнатися, як він полює. Як він їх знаходить, як відбирає. Я не гірша за будь-якого копа під вашим керівництвом, у дечому навіть краща. Усі жертви були жінками, а жодна жінка з ними не працює. Я можу зайти в дівчачу кімнату й дізнатися втричі більше, ніж чоловік, ви знаєте, що це правда. Відправте мене.

– То ви згодні на повторний курс?

– Так.

– Пожертвувати шістьма місяцями життя?

Вона нічого не відповіла.

Кроуфорд кóпнув траву носком черевика. Він підвів погляд на Старлінг, на далечінь безкраїх прерій у її очах. Вона мала міцний внутрішній стрижень, як і Белла.

– З кого почнете?

– З першої. Фредріка Біммел, Бельведер, Огайо.

– Не Кімберлі Емберґ, яку ви бачили.

– Він почав не з неї.

Згадати про Лектера? Ні. Він сам усе дізнається з гарячої лінії.

– Емберґ була б