Зигмунт Мілошевський - Зерно правди

хотіла, аби хтось їй заважав. Шацький розповів про виття й гавкіт, на щастя, не довелося пояснювати, яке значення це має і що їм потрібно. Бася витягла мобільник з торбинки, яка висіла на спинці стільця й вибігла, залишивши Шацького зі своїм батьком.

Старенький догоряв. Це було помітно навіть далекій від медицини людині. Жовтява шкіра неприємно обтягувала череп, звисала на шиї й плечах недужого, вицвілі, наче вкриті желе, очі насилу стежили за Шацьким. І тільки буйні сиві вуса наче кепкували із законів природи, сяючи здоровим блиском і прикрашаючи обличчя хворого. Шацький подумав, що Бася, певне, була пізньою дитиною, старому явно було десь вісімдесят.

— Пан Теодор, — старенький радше не запитав, а проказав це ствердно.

Шацький здригнувся, здивований, але підійшов до ліжка й легенько потиснув руку хворого.

— Теодор Шацький, дуже приємно, — проказав він занадто голосно, засоромившись, що його слова пролунали так гучно. Це виглядало якось недоречно.

— О, нарешті прийшов хтось, що не шепоче, як у морзі, — усміхнувся старенький. — Анджей Шотт. Бася мені багато про вас розповідала.

— Сподіваюся, лише хороше, — відповів Шацький найбанальнішими словами на світі. Водночас у голові засвербіло. Анджей Шотт. Це ім’я повинно щось для нього означати. От тільки що?

— Навпаки. Хоча останнім часом вона вас менше лає.

Прокурор посміхнувся й кивнув на тогу.

— Ваша?

— Так, моя. Повісив її тут, бо трапляється, що мозок бунтує і, як би це сказати, відключається. Тога допомагає пригадати різні речі. Наприклад те, хто я такий. Зізнайтеся, іноді це стає в пригоді.

Шацький увічливо кивнув головою, хоча й здивувався, що старий прокурор вибрав тогу, а не фото дружини чи доньки. Але дивувався він недовго. Якби він міг вибирати одну-єдину річ, яка найкраще про нього свідчить, може, нею якраз і стала би тога з червоною облямівкою?

— Думаєте, чи ви б теж повісили тогу? — Шотт наче прочитав його думки.

— Так.

— І що?

— Не знаю. Можливо, — підійшов до тоги, провів пальцями по вовняній тканині.

— Ця тога, — Шотт легенько показав пальцем, — особлива. Вона бачила виконання останньої в Польщі подвійної смертної кари.

— Краків, вісімдесят другий рік.

— Правильно. А ви знаєте, кого тоді повісили?

Клац. І він уже знав, про що говорить йому прізвище старого. Обернувся й підійшов до ліжка.

— Боже мій, прокурор Анджей Шотт. Для мене це честь, велика честь, пробачте, будь ласка, я не впізнав одразу, дуже перепрошую.

Старенький ласкаво всміхнувся.

— Добре, що хтось пам’ятає.

«Узагалі Соберай молодчина, — подумав Шацький, — навіть словом не похопилася, що її старий посадив Сойду й Адася. Або не звикла, що хтось тут може цього не знати, або — що теж імовірно — пан Шотт був бездоганним прокурором і далеко небездоганним батьком, про якого діти не надто охоче згадували».

Він уже по-іншому глянув на невеличке, наче засушене, вкрите зморшками обличчя, на ледь помітну посмішку у вуса, на вицвілі очі під темними бровами. То он як виглядає прокурор Анджей Шотт, обвинувачувач в одній із найгучніших, найрезонансніших кримінальних справ у польській історії.

— Який це був рік?

— Сімдесят шостий. Сувора зима.

— Поланець належить до Сандомирського повіту?

— До Сташовського, це поруч. Але тоді це було одне воєводство, Тарнобжеське. Я працював тут, процес теж відбувався тут. Воєводський суд у Тарнобжегу насправді був зареєстрований у Сандомирі, отак тоді було. У Тарнобжегу було воєводське начальство й сірка, але крім цього більше нічого, усе було тут. Пригадую, на Опатовській брамі хтось нашкрябав: «Опатовська брама в Тарнобжегу, зареєстрована в Сандомирі».

Так, Поланець, а це село під Поланцем, здається, Зрембін, із кожною новою назвою Шацький пригадував книжки про цю справу, які він читав. Кралль, Братний і отой журналіст, Лука, мабуть. Спливали в пам’яті факти, виринали картини. Була різдвяна ніч, Сойда...

— Як звали Сойду?

— Ян.

...Ян Сойда, якого прозвали «королем Зрембіна», у будь-якому селі є такий, завіз усе село автобусом на різдвяну месу до костьола в Поланці, але замість того, щоб піти до костьола, усі пили разом в автобусі, це була така своєрідна різдвяна зрембінська традиція. Тридцять осіб в автобусі, ніхто й не підозрював тоді, що всі вони — частина заздалегідь продуманого плану. Згідно з ним, начебто через якусь родинну сварку, знайома виманила з костьола подружжя Кристини й Станіслава Лукашеків. Молоді нещодавно побралися, вісімнадцятирічна Кристина була вагітна. Разом з ними був Кристинин брат, дванадцятирічний підліток. Ці троє сподівалися поїхати автобусом з усіма, але Сойда їх прогнав, «король» давно мав порахунки з родиною Калит, з якої була молода та її брат. Тим більше, що під час весілля сестру Сойди звинуватили в крадіжці ковбаси. «Не підвозитиму я нікого, нехай голота тьопає пішки по снігу п’ять кілометрів до Зрембіна».

Ну, голота й потьопала. Повний односельців автобус невдовзі рушив за ними, наздогнали молодих на півдорозі. Спершу переїхали хлопчика, тоді це ще могло скидатися на нещасний випадок. Та коли Сойда і його зять Адась вискочили з автобуса й ключем для коліс забили Станіслава Лукашека — уже ні. Вагітна жінка втекла в поле, благала дядька — Сойди й Калити були родичами — щоб відпустив її, бо чоловіка вже вбили. Не відпустили, тим самим ключем убили. Залишався ще підліток, Мецьо, весь поламаний, але живий. Його поклали на дорозі й кілька разів проїхалися машиною, щоб це виглядало як нещасний випадок. Так само вчинили й із тілами подружжя. Усіх кинули до канави, і самі повернулися до костьола, щоб забезпечити собі алібі. Раніше всі присутні ще встигли пройти якийсь химерний ритуал і пообіцяти Сойді, що мовчатимуть. Хреста цілували, присягалися, краплю крові впускали на папір.

Слідство проводили в справі нещасного випадку, довго, кілька місяців, справа виглядала підозрілою, та мало хто думав, що це стосується заздалегідь спланованого злочину. Радше скидалося на те, що хтось не хоче зізнатися, що п’яним сів за кермо. Ніч, ожеледиця, нещасний випадок. За таким звинуваченням затримали Адася — спричинення нещасного випадку зі смертельними наслідками. У слідстві з’являлися нові факти, але якісь факти й зникали, наприклад, щез свідок, який єдиний стверджував, що в різдвяну ніч сталося холоднокровне вбивство. Він утопився в мілкій, жабі по коліно, річечці, яка пропливала через Поланець. Ніхто не міг запідозрити, що тридцятеро нормальних людей, які стали свідками страхітливого вбивства трьох осіб, у тому числі вагітної жінки й дванадцятилітнього хлопчика, пари з