Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Сто дяблув! Холера! На герць!

Петро здивовано дивився на нього. Він теж нічого не бачив і не чув, як Марійка.

— На герць, пся крев! — заревів пан Адамек і хотів уже рубонути Петра, та в очах того було щось таке, що поляк зрозумів: він зараз уб’є козака, а той навіть не прокинеться од свого щастя. О, ні, треба його розбудити, а потім уже й убивати.

Пан Адамек зірвав зі стіни ще одну шаблю, кинув її Петрові кабзою вперед. Той, нічого ще не розуміючи, механічно піймав її, і лиш відчувши шаблю в руці, поволі став отямлюватися.

— Герць, пся крев! — ревнув пан Адамек. — Герць! Пан Адамек Квятковський не оддасть тобі Марійки!

— А… герць? Герць? — І щось блиснуло в очах Петра. — Не треба, Адамку!

— Боягуз! Мерзотний фаризеуш!

— Герць! — гарикнув зі свого боку Петро і скочив на рівні.

Вони вискочили з хатини, пробігли повз Марійку, яка ще стояла боса на снігу, і кинулися за дерева. І задзвеніло! І забряжчало! І заскреготіли зуби, і залунали такі прокльони, що аж дивно було, як це ще не падають дерева, не розверзається небо, не провалюється земля.

І аж потім долинули до Марійчиного слуху брязкіт шабель, важке дихання тих, що билися, їхні крики й прокльони. Вона схаменулася і тоді почула Петрів голос, його хрипкі вигуки, почула, як дзвенять за деревами шаблі, і зрозуміла: сталося страшне!

— Стійте! Зупиніться! — гукнула вона.

Але вони не чули, билися, мов поранені вепри, билися на смерть, і лютіших облич Марійка ще не бачила в житті.

Здалося, навіть обличчя тих ординців, які в’язали її з Яремком до стовпа в хліві біля Дністра, навіть обличчя сеньйора Гаспареоне, який міг її застрелити через хвилину, навіть ті обличчя не були такими страшними.

Не тямлячи себе від страху за обох, яких вона поставила на ноги і полюбила — одного як свого судженого, а другого як брата, — вона кинулася під їхні шаблі й закричала:

— Та стійте ж!

Блискавками злетіли шаблюки над її головою. Злетіли — і завмерли. А потім стало над головою чисте небо.

— Киньте шаблі на землю! — вигукнула вона.

— Уродзоний шляхтич не кидав своєї шаблі перед турком, татарином, німцем і навіть козаком! — похмуро відповів пан Адамек.

— Козак шаблі не кидає перед ворогом — у ній усі його права! — відповів так само Петро.

Та упали шаблі в сніг, пробили його аж до мерзлої землі та й застряли в ній. І тільки кабзи хиталися, мов гілля після бурі.

— За що побилися? — вигукнула вона люто, заглядаючи в очі то одному, то другому.

І Петро, і пан Адамек мовчали.

— Я питаю, що посварило вас?

Тільки відлуння озвалося з-поміж дерев.

— Ну? Я чекаю!

Пан Адамек неохоче відповів:

— Не було причини.

І, мов відлуння, озвався Петро:

— Не було.

— Неправда! — кинула чорно-зеленими іскрами з очей Марійка. — Я знаю, за що ви побилися!

— Ми ні за що не билися!

— То, значить, за кого! За мене побилися! Як вепри! Як вовки!

Поопускали голови обидва. Марійка докірливо подивилася на них, мовчки підійшла до однієї шаблі, висмикнула її з землі, потім до другої. Так само мовчки пройшла між двома лютими чоловіками й подалася в хатину.

— Марійко! — озвався пан Адамек. — У тебе в руках дві шаблі! Одрубай одному з нас голову, інакше ми станемо ворогами на все життя, а я цього не хочу!

Марійка взяла по шаблі в руки і підійшла до обох. Стала між ними, коротко наказала:

— На коліна!

Упали обидва на коліна й похилили голови.

— Та ну вас! — раптом мовила. — У мене вже ноги померзли. Ану, марш до хати.

Забитий паном Адамком вепр так і лежав під хатиною…

Уранці, ще тільки сіріло, пан Адамек і Петро вирушали в дорогу на Київ. Мовчазні, намагаючись не дивитись один на одного, стояли вони перед Марійкою. За ніч переговорили про все, але до згоди так і не дійшли.

І от тепер вони вирушали з хатини, яка стала їм рідною, від людини, яку вони обидва полюбили…

Марійка стояла біля них у кожушанці й чоботях, сумно сяяла на обох загадковими очима.

А потім сказала:

— Адамку, підійди до мене.

— Ну? — підійшов пан Адамек.

— Я знаю, ти ніколи не зраджував своїх присяг. Будь моїм братом. Будеш?

— Ну й що? Буду братом, якщо ти цього хочеш.

— Присягайсь, що не зробиш лиха своїй сестрі.

— Присягаюсь… сестричко… — відповів пан Адамек, і люта сльоза блиснула в нього на очах.

— Спасибі, братику… Дай я тебе поцілую.

Пан Адамек підняв її на руки, і вона припала до його вуст та щік. Він відчув, як обпекли його обличчя її гарячі сльози.

— Добре, сестричко, — похмуро сказав він, поставивши її на землю. — Я ніколи не підніму руки з шаблею, ножем чи пістолем на Петра! Я заприсягнувся… заради тебе…

Він скочив на коня і з місця помчав ще темним лісом.

— Жди мене! — мовив Петро.

— Ти завжди зі мною, біля мене, — відповіла вона. — Коли зможеш — тоді й приїдеш…

За півгодини Петро наздожене пана Адамка, і вони мовчки їхатимуть засніженим шляхом, і кожен думатиме про свою дальшу дорогу.

А Марійка усе ще стоятиме біля хатини, і поволі танутиме передранкова імла. І гаснутимуть зорі на небі… Тільки дві зорі світитимуть — чорно-зелені зорі її очей.

Розділ тринадцятий, у якому підтверджується Клюсиків вислів: «Не все, що тобі примариться, є дурницею!»

Хоч як справно виконували наказ Клюсика Йован та Джузеппе, все ж німий їх перехитрив… Джузеппе мало не ридав з досади. Стоячи перед Тимошем, він пояснював:

— Мамма міа! Зараз у моїй душі таке діссдогно[99] до себе, що я собі місця не можу знайти! Отак мене дискредитаре[100] перед тобою й перед Олександром міг тільки найбільший у світі ментіторе![101]

— Розказуй — і коротко! — наказав Клюсик.

— Ну, що розказувати? Йшли ми за ним, він жодного разу не озирнувся… Йшов повільно, натикався на людей, мов п’яний, навіть когось хотів обняти. Я кажу Йованові: «Бідолаха! Скільки літ не був чоловік удома!» Доходимо до базару. Цей чортів ментіторе ходить по базару, щось там роздивляється, а ми дивимося на нього, пильнуємо, чи не підійде хто до нього. І раптом Йован штовхає мене: «Де, — питає, — Коломайко?» — «Та ось де, — кажу, — тобі що, засліпило?» — «Засліпило, — каже, — я його не бачу!» Я — глип! Немає Коломайка! Я щойно дивився на нього, а